Ця публікація є продовженням праці Авдєєва, першу частину якої ми вже публікували. Ця частина його праці яскраво вказує на взаємозалежність між расою і культурою. Це збиває грунт з під ніг не лише лібералів, але і націонал-демократів/націонал-лібералів, що у частку “націонал-” вкладають виключно культурну проблематику, яка без питання крові, питання генетики та расології зводиться в ніщо.

Існують мови, що глибоко відрізняються одна від одної та вимагають особливого пристрою гортані для розмови ними й особливого розуміння для того, щоб втямити їх (…) Варто звернути увагу також на різні способи відчуття музичної гамми в п’ятьох частинах світу. Те, що гармонійно для слухового апарату мозку одних рас, неприємно для слуху інших. Виховання тут ні до чого, оскільки сам факт первинний і має анатомічну підставу. Те ж стосується і відмінностей в системах числення. Народи, що називаються арійськими, розуміють всіх їх та взагалі відрізняються здібностями до математики (…) Здібності до малювання також різні. Є племена, що уміють креслити тільки кухлі і палички; деякі ж з їх представників не уміють навіть відрізнити на малюнку голову від дерева або корабля (…) Раси розрізняються дуже глибоко ще і способом життя та розумінням суспільного ладу. Є народи, що немов би призначені до вічного кочового життя, як цигани, жиди та араби».

Наука більш пізнього часу цілковито підтвердила ці глибокі натурфілософські узагальнення культуробіологічного характеру. Відомий совєтський психолог А. Р. Лурія в статті «Мозок людини і психічні процеси» зі збірки «Філософські питання фізіології вищої нервової діяльності та психології» (М., 1963) вказував, що «синоптичний вузол» є тією одиницею, на рівні якої «дух впливає на тіло». Таким чином, стає цілком зрозуміло, що будь-які явища культури мають в основі характерні морфофізіологічні ознаки нервової системи її творців. У іншій своїй книзі «Нариси психофізіології письма» (М., 1950) він зазначав: «Потилична і потилично-тім’яна ділянка кори головного мозку є тим центральним апаратом, який дозволяє здійснювати цілісне зорове сприйняття людини, переводячи зорові відчуття у складні оптичні образи, зберігати і диференціювати зорові уявлення та, зрештою, реалізовувати найбільш складні й узагальнені форми зорового і просторового пізнання».

Саме це й обумовлює зрештою відмінності у естетиці та художньому стилі у різних рас.

Відмінності у мовах і письмі також цілком визначаються відмінностями у будові мозку. Німецький вчений Фрідхарт Клікс у книзі «Мислення, що пробуджується» (Київ, 1985), писав: «Бушмени Центральної Африки мають мовні форми та звукоутворення, подібні до прамови в перехідний етап розвитку від тварини до людини». Проводячи природні випробування на бушменах учений встановив, що їх мова дуже бідна словами, що позначають числа, мало того, багато звукових виразів замінюються жестикуляцією. Нарешті для мови бушменів характерна редуплікація (форма повторення), бо про одну людину вони говорять «ту», про багато «ту-ту», а про велику кількість «ту-ту-ту». Людиноподібні мавпи через специфіку будови їх мозку також можуть бути легко навчені подібній системі рахунку. Втім, ще основоположник расової теорії граф Жозеф Артюр де Гобіно у своєму головному творі «Досвід про нерівність людських рас» (1853-1855) пророче стверджував: «Жоден народ не може мати мови, що стоїть на вищому рівні, ніж він сам. Ієрархія мов знаходиться в суворій відповідності з ієрархією рас». Великий німецький расолог і етнолог Отто Рехе (1879-1966) в статті «Раса і мова» прийшов до такого висновку: «Результатом спільних зусиль різних галузей науки про людину є вирішення проблеми «раса і мова»: людські раси виникають в стані ізоляції як продукт спадкових задатків, відбору та ендогамних шлюбів, і та ж сама ізоляція одночасно породжує однорідний тип мови як продукт фізичних і духовних особливостей виникаючої раси. Таким чином, спочатку раса і тип мови завжди співпадають. Мова була, так би мовити, однією з духовних расових ознак. У характерному для неї різновиді мови кожна раса створила на диво гармонійний, пристосований до її якнайтонших духовних рухів інструмент, який вона не може безкарно відкинути. І якщо в пізніші часи через розповсюдження та змішування рас така початково ясна картина помутніла, це не може нічого змінити в основному факті духовного взаємозв’язку раси та мови: мова – це частина расової душі».

Кожен народ має ту мову, якої він біологічно гідний, тому, наприклад, відсутність писемності у багатьох народів може вказувати на спадкову расово-еволюційну нерозвиненість відповідних ідеомоторних центрів у мозку їх представників. (…) це факт, що підтверджується дослідженнями більшості класичних етнографів, культурологів таі релігієзнавців. Відомий англійський етнограф Роберт Маретт писав: «Здебільшого ритуал породжує міф, а не міф породжує ритуал. Дикунська релігія не стільки вигадується, скільки витанцьовується». Класик психології, найвидатніший німецький вчений Вільгельм Вундт висловлювався з цього ж приводу таким чином: «Істотні мотиви міфологічного мислення – це не уявлення, але афекти, що супроводжують всюди уявлення. Таким чином, будь-яка міфотворчість походить з афекту та вольових дій, що з нього випливають».

Таким чином, відмінності між основними релігійними системами потрібно шукати не у відмінностях культурних міфів, що їх породили, але у відмінностях будови нервової системи людей, що створили ці міфи, а також серед тих, хто їм поклоняється. Цілком очевидно, що в Азії традиційні релігії Сходу сповідують нормальні психічно здорові та соціально-детерміновані люди, тоді як європейці, що захоплюються різного роду «східною екзотикою», часто-густо є вихідцями з маргінальних верств населення з яскраво вираженим дегенеративним астенічним психотипом. Релігії, мови, культури і навіть політичні ідеї зароджуються не у порожнечі та пересуваються не у безповітряному просторі. Ступінь їх адаптивності і засвоюваності залежить від ступеня тотожності типу ідеї типові конструкції мозку того, на кого вона розрахована. У свою чергу ще І. П. Павлов вказував, що відмінності психотипів зрештою зводяться до відмінностей у різновидах будови нервової системи. Саме тому одні гасла та ідеї, що легко знаходять своїх прихильників в одній частині світу, абсолютно не користуються популярністю в іншій.

Засновник науки народознавство, визначний німецький вчений Фрідріх Ратцель (1844-1904) у своїй базовій монографії «Антропогеографія» (1912) наголошував: «Необхідно вважати основним положенням антропогеографії, що розповсюдження етнографічних предметів може здійснюватися тільки через людину, з нею, при ній, на ній, особливо ж у ній, тобто в її душі, як зародок ідеї форми. Етнографічний предмет пересувається разом з його носієм». Його співвітчизник відомий етнолог та релігієзнавець Лео Фробеніус (1873-1938) сформулював цей основний принцип ще коротше: «У культури немає ніг, і тому вона примушує людину переносити себе. Людина або народ – носій культури». А всесвітньо визнаний класик етнології Броніслав Маліновський (1884-1942) довів формулювання тези до досконалості, проголосивши: «Культура – це біологічне явище».

В.Б. Авдєєв

Джерело тексту: http://www.velesova-sloboda.org

Переклад: Технократ

Comments are closed.