Управління знанням в інформаційних системах: соціально-філософські аспекти

ВСТУП

Нині прийнято широко відзначати той факт, що суспільство в якому ми живемо поступово перетворюється в «суспільство знань». знання і здатність до їх творення та використання розглядаються як найбільш важлива запорука сталої конкурентної переваги у всіх сферах людської діяльності: бізнесової, наукової, суспільної, тощо. Відповідно, ще з середини 90-х років минулого століття активно дискується потреба нової теорії базованої на знаннях, яка б фундаментальним чином відрізнялась би від існуючих економічних та організаційних теорій.
Дедалі більше зростання значення знань в сучасному суспільстві потребує змін в погляді на структуру інформаційних систем. Архітектура інформаційної системи має будуватись виходячи розумінні того, як організація, роботу якої дана система призначена підтримувати, обробляє знання, ще більш важливо, як вона створює ці нові знання.
Такий підхід, очевидно, має включати, окрім іншого, реконцептуалізацію процесу організаційного творення знань – парадигми, що розглядає організацію як систему, що «обробляє» інформацію або ж «розв’язує» проблеми. Центральне місце в цій парадигмі займає припущення, згідно якого основоположним завданням інформаційної системи є те, як ефективно вона забезпечує обробку інформації та приймає рішення за умов невизначеного середовища. Ця парадигма пропонує рішення, яке лежить в ієрархічній послідовності обробки інформації – «ввід – обробка – вивід». Однак, критична проблема даної парадигми випливає з її пасивного і статичного бачення організації. Обробка інформації розглядається як процес розв’язання певних проблем, в центрі якого знаходяться дані, які надходять в організацію, без огляду на те, що інформаційна система повинна не тільки ефективно обробляти інформацію, але й забезпечувати можливості для творення нової інформацію та знань.
Підхід до побудови інформаційної системи виходячи з задачі обробки інформації, яка надходить із середовища, без сумніву являє собою важливий аспект забезпечення певних аспектів організаційної діяльності. Однак, можна сміливо стверджувати, що взаємодія організації з середовищем, разом з засобами якими вона створює і розподіляє інформацію та знання, є більш важливим, при активному і динамічному розуміння організації. На приклад, інновації, які є ключовою формою творення знань, не можуть бути пояснені достатньою мірою в термінах обробки інформації чи розв’язання проблем. Інновації можуть бути краще зрозумілі як процес під час якого організація сама визначає проблемні питання і активно розвиває нові знання для їх вирішення.
Також, інновації створені однією частиною організації насправді створюють потік пов’язаної інформації та знань, який може спровокувати зміни в більш ширшій системі організаційних знань. Така послідовність інновацій передбачає, що організація має вивчати як створюються знання та інформація, радше ніж просто обробляти ці сутності.
Відповідно перед побудовою оптимальної архітектури ефективної інформаційної системи слід вивчити ряд соціально-філософських аспектів керування знаннями, а саме механізм творення нових знань в організації, можливі трансформації між різними типами знань, а також вивчити підходи до формування фізичного простору для творення знань. Ці три питання і складають об’єкт даного дослідження.
Для описів процесів творення знань в організації, діалектичну залежність між явними та неявними знаннями було обрано модель SECI, що в свою чергу залучає діалектичне мислення за Гегелем та Бгаскаром, елементи японської філософії, а також структураційну теорію Ґідденса. Враховуючи важливість в даному контексті концепції неявних знань, один з розділів даної праці присвячується детальному розгляду цієї концепції.
Вивчення підходів до формування фізичного простору для творення і обміну знаннями здійснюється на прикладі порівняння концепції практикуючих спільнот та концепції «Ба» – спільного постійно перетворюваного середовища.
Метою даного дослідження є вироблення основних вимог до засобів управління знаннями в інформаційних системах з огляду на соціально-філософські аспекти, зокрема характеристика підходів до розуміння знань з точки зору традиційної епістемології та менеджменту, вивчення процесу перетворення між знаннями явного та неявного типів, та опис можливих вимог до середовища творення знань.
Джерельну базу дослідження передовсім складають класичні роботи присвячені теорії неявних знань авторства Майкла Полані «Особистісні знання: на шляху до посткритичної філософії» та «Неявний вимір»; праці Ікуджиро Нонаки та Хіротаки Такеучі присвячені перетворенням між явними та неявними знаннями, моделі SECI (соціалізація – екстерналізація – комбінація – інтерналізація), а також принципам взаємодії індивіда чи організації з середовищем, та фізичній концепції творення знань ; для дослідження концепції практикуючих спільнот основним джерелом є праці авторів даної концепції когнітивних антропологів Джин Лейв та Етьєна Венгера, зокрема їх книга «Практикуючі спільноти: вивчення, значення, ідентичність» .
Першою працею, що як вважається започаткувала управління знаннями, була праця японського науковця Ікуджиро Нонаки «Компанія – творець знань», що згодом видавалась декілька раз у доповненому і зміненому вигляді, зокрема у співавторстві з Хіротакою Такеучі. У своїх працях вищеназвані автори розглядають знання у двох вимірах онтологічному (індивідуальний, організаційний, міжорганізаційний рівень і тд. ) та епістемологічному (явні і неявні знання). На чисельних прикладах автори доводять вирішальну важливість виявлення неявних знань для поступу певних організацій та зводять творення знань до постійного руху по спіралі від явних до неявних знань і навпаки, та на різних рівнях онтологічного виміру.
Нонака і Такеучі звертають увагу на довгий ряд філософів, і широкий набір різних філософських точок зору в своїх впливових працях стосовно керування знаннями. Їхні праці включають широкий аналіз історії філософії від Платона до Аристотеля, через Декарта і Локка; Канта, Гегеля і Маркса; Гусерля, Гайдеґґера та Вітґенштайна, а також Джеймса та Дюї. Особливо увагу автори приділяють концепції неявних знань Майкла Полані. Цікаво, що Нонака та Такеучі визнають деякі обмеження цих філософських теорій. Наприклад, вони зазначають, що ці підходи є по свої суті обмеженими, коли справа доходить до пояснення творення знань в організації, тобто вони зазначають, що традиційна епістемологія залишає поза увагою так звані інновації. У праці «A Dynamic Theory of Organizational Knowledge Creation» І. Нонака розгядає питання зацікавленості учасників організації, яка на думку автора, є головним чинником формування нових знань. На думку Нонаки трьома головними факторами, що спричиняють індивідуальну зацікавленість є інтенція, автономія, а також певний рівень флуктації середовища. Під інтенцією автор розуміє те, як індивід формує свій підхід до світу, і як намагається розібратись із середовищем, яке його оточує. Пояснюючи своє твердження він посилається на поняття інтенціональності за Гусерлем, відтак наголошуючи, що усвідомлення певної речі, виникає, триває і закінчується разом існуванням зацікавленості об’єктом з боку суб’єкта. Що ж до принципу автономії, то на думку Нонаки, його може бути застосовано до індивіда, групи і організаційного рівня – як окремо так і до всіх разом. Однак, індивід є зручною початковою точкою для аналізу. Індивіди з організації можуть мати різні інтенції. Кожен індивід має власну особистість. Надаючи можливість людям діяти автономно, організація може збільшити можливість впровадження можливостей, які іноді пов’язують з так званою моделлю «ящика для сміття» – тобто моделі стихійного прийняття рішень, генерація рішень певних проблем та їх поєднання відбувається випадковим чином. З точки зору створення знань, такого роду організація є більш придатною до дотримування гнучкості в отриманні, передачі та інтерпретації інформації.
Хоча інтенція є внутрішньою щодо індивіда, створення знань на індивідуальному рівні потребує постійної взаємодії із зовнішнім світом. У зв’язку з цим, так званий творчий хаос може сприяти генеруванню нових шаблонів взаємодії між індивідами та їх середовищем. Індивіди відтворюють їх власну систему знань з урахуванням двозначності, надмірності, шумів або випадковостей, щ виникли внаслідок взаємодії з організацією та середовищем. Ці флуктації відрізняються від повного безладу і характеризуються як «порядок без рекурсивності» – тобто порядок, в якому шаблон подальшого розвитку важко передбачити на початку. Коли люди зіштовхуються зі змінами середовища чи протиріччями, вони мають нагоду переглянути їх фундаментальні думки та точки зору. Іншими словами, вони починають ставити під питання придатність своїх базових настанов щодо світу
Карл Ерік Свейбі в ряді своїх праць також звертається до творчої спадщини ряду філософів, зокрема розглядаючи природу знань та управління ними. В основному, Свейбі намагається переосмислити праці Полані та Вітґенштайна у своїх поясненнях і дослідженнях підвалин управління знаннями. Ідея Полані про «неявні знання» також є центральною в його розумінні цих основ – для Свейбі задача управління нашими ресурсами неявних знань є головною задачею всього управління знаннями в певній організації. На відміну від концепції SECI, де явні та неявні знання перебувають у постійному процесі діалектичних перетворень, у підході Свейбі неявні знання є головним і вирішальним для провадження творчих чи виробничих процесів типом знань, в той час як явні – є свого роду формою допоміжної інформації. З іншого боку подібність концепцій Свейбі та Нонаки можна побачити у наданні питанню постійної взаємодії між учасниками організації ключового значення при творенні знань. Свейбі також загадує підхід Вітґенштайна до значення та знань, який на його думку тісно пов’язаний з ідеями Полані, хоча він не вдається при цьому в глибокі деталі як ці ідеї пов’язані з його баченням управління знаннями.
Ґрунтовний аналіз філософського базису для керування знаннями подає Джеремі Ааронс у своїй праці «From philosophy to knowdledge management and back again» , розглядаючи співвідношення між традиційною епістемологією та управлінням знаннями, і приходить до висновку про певну обмеженість першої, зокрема через її зосередженості на походженні та перевірці особистих знань, а не на прагматиці їх застосування, обміну та поширення.
Також Ааронс пропонує ширше використовувати напрацювання філософії науки та соціальної епістемології. При цьому він наголошує, що надбання філософії науки, зокрема праці Томаса Куна та Карла Попера, вже поступово набирають популярності серед теоретиків управління знаннями. Поняття «парадигми» за Куном, певний специфічний світогляд, відіграє провідну роль в розумінні того, як спільнота осіб, що працюють зі знаннями, повинні обмінювати певними базовими установками з метою налагодження ефективної спільної праці. Кунова ідея про «неспівмірність» наукових парадигм, на думку Ааронса також може відіграти надзвичайно важливу роль у вдосконаленні теорії керування знаннями.
Іншою важливою галуззю філософських досліджень є галузь соціальної епістемології – розширення традиційної епістемології, яке долучає зв’язки між соціальними та раціональними факторами в аналізі процесу породження знання. Попри дискусії в середині соціальної епістемології про питання істинності і значення релятивізму, є зрозумілим те, що ці підходи можуть бути використані для підтримки теорії колаборативної роботи зі знаннями в метафізичних рамках реалізму і плюралізму. Автор визнає велику роль соціального виміру в творенні знань, разом з дотриманням принципу прив’язаності знань до реальних процесів та властивостей.

РОЗДІЛ 1. ПІДХОДИ ДО ВИЗНАЧЕННЯ ЗНАНЬ

Одна з речей, що можуть викликати непорозуміння при розгляді філософських аспектів управління знаннями, це різниця підходів до них з точки зору традиційної епістемології та менеджменту. Знання, як об’єкт уваги філософів подекуди є дещо відмінним від того, до якого автори керування знаннями звертаються, як до знань. Філософи зазвичай визначають знання, як цілком особисту річ, що стосується істинних фактів про світ: знання, це істинні достовірні уявлення. Знання містять в собі щось більше, ніж просто чиєсь уявлення щодо певного факту про світ: для того щоб, знати, що певний факт є істинним, слід мати для цього достатню кількість доказів, більше того, він має бути таким насправді.

Таким чином традиційний підхід до епістемології – теорії пізнання – зосереджений головним чином, на тому що таке знання і як їх можна виявити, аніж на тому, як ці знання творяться та використовуються. Цей підхід до визначення знань істотно відрізняється від тих, що подаються в літературі з управління знаннями. Наприклад, у вступі до Управління знаннями Рамізен визначає знання як «Інформацію в певному контексті задля вироблення дієвого його розуміння». Подібно до цього, Девенпорт і Прусак визначають знання таким чином: «Знання це змішаний потік досвіду, цінностей, інформації про середовище та експертної інтуїції, який забезпечує рамки для оцінки та долучення нового досвіду та інформації. Вони виникають і застосовуються в свідомості, людей, які володіють цими знаннями. В організаціях, знання часто стають включеними не тільки в документи чи сховища, але і в повсякденну діяльність, процеси, практики та норми».

Ці визначення не розглядають знання як суто особисту істину, чи як достовірні уявлення, натомість розглядають поняття знань як практичний інструмент для структуризації досвіду, обміну новими ідеями, і допомозі у вирішення практичних завдань. В термінах управління знаннями, знання є чимось іншим ніж просто індивідуальним розумінням істинних фактів про світ – це прагматичний інструмент для маніпулюванні і контролю за світом.

Різниця може найкращим чином бути пояснена через розуміння того, яким чином дві дисципліни підходять до проблеми визначення знань, і розуміння головної мети зацікавленості цих дисциплін в існуванні концепції знань. Філософи загалом зосереджені на проблемі виявлення і перевірки наших знань. На відміну від цього, управління знаннями зосереджене не так на перевірці знань, як на вивченні підходів до їх використання та обміну з метою ефективного вирішення практичних завдань. Відповідно, філософія та управління знаннями мають дещо різний підхід до питання визначення знань. Головна відмінність полягає у факті, що філософи більшою мірою переймаються проблемою скептицизму, в той час як менеджмент знань розглядає знання з прагматичних позицій. Ця фундаментальна різниця призводить до досить різних уявлень про визначення та роль знань.

Неявні знання: сутність та використання

Неявні знання є типом знань, що мають природу протилежну явним чи то дескриптивним знанням. Образно кажучи, неявні знання включають всі ті речі, які ми знаємо як робити, проте не можемо цього пояснити (в крайньому разі у певному символьному вигляді). Термін «неявні знання» постав завдяки Майклу Полані, інженеру-хіміку, що став більш відомим як філософ науки. Ця деталь його біографії не випадкова, оскільки саме працюючи у своїй лабораторії, Полані дійшов до висновку, що загальноприйнятий філософський погляд на науку був хибним: попередні розуміння того, яким чином відбувається науковий процес значною мірою спирались на дескриптивні, кодифіковані, формульні знання, якими обмінюються окремі лабораторії, і абсолютно ігнорували ту множину навичок, яка насправді необхідна для роботи в таких лабораторіях .

Ідея Полані полягала в тому, щоб показати людям важливість цього другого, персонального типу знань, і порушити традиційну ієрархію, в якій практичні навички і неписані правила знехтувані й знецінені, в той час як переважають звіти в дескриптивному стилі. Неявні знання безладні, важкі для вивчення, часто низько оцінювані з точки зору епістемічної цінності. Досконалі знання існують в чіткій описовій формі (яку звісно ж зручніше вчити).

Спробуємо надати детальніші пояснення того, що мав на увазі Полані говорячи про «неявні знання». Він мав на увазі, що існують типи знань які не можна виразити засобами людської мови чи математики. Через цей невловимий характер, ми можемо спостерігати їх, тільки в дії. Неявні знання це знання, наявність яких відома актору, але які він не може описати жодним іншим чином, як продемонструвавши їх застосування: «мета демонстрації вміння досягається спогляданням набору правил, які не усвідомлюються особою, яка їх дотримується» . Звісно може стривожити згадка про «набір правил». Однак Полані пояснює:

«Правила можуть бути корисними, але вони не визначають практичне втілення певної технології; вони є певними твердженнями, які слугують вказівками до технології, і тільки в тому разі, якщо вони можуть бути поєднані з практичними знаннями про цю технологію. Вони не можуть замінити знання.»

Отже неявні знання постають такими, якими ми володіємо, про які ми знаємо, що ми володіємо ними, але тим не менш, не можемо виразити словами. З такими коментарями, Полані намагається виставити неявність як категорію поза мовою. Однак вартий пояснення факт того, як в даному випадку передача неявних знань обходиться без засобів мови.

Мова це засіб передачі інформації від одного індивіда до іншого. В той час як різні форми передачі інформації наділені певними властивостями модифікації значення яке вони передають (тон голосу, почерк чи стиль письма, акцент в мові, тощо), основна складова значення передається наборами дискретних значень, які в сумі дають об’єднане значення. Мова жестів, яка замінює писемні та вимовлені слова жестами рук, зберігає цю синтаксичну форму. Математика, хоча і оперує виразами іншого класу сутностей, використовує подібну структуру. Неявні знання визначаються на противагу цим формам, тим що не є кодифіковані в символьному вигляді. Відсутність засобів кодифікації інформації для віддаленого зберігання і передачі є тим обмеженням неявних знань, що робить їх придатними до передачі виключно від людини до людини безпосередньо. Цю ситуацію Полані пояснює так:

«Технологія, яка не може бути детально специфікована, не може бути переданою через певні приписи, оскільки таких приписів не існує. […] З цього випливає, що технологія яка не використовується протягом покоління втрачається назавжди» .

Умова особистої передачі неявних знань одразу створює свої проблеми, оскільки без перетворення в певну символізовану форму, не зовсім чітко зрозуміло, як інформація взагалі може передаватись: якщо знання утримуються в умах чи тілах людей, що виконують певні дії, і не можуть бути перетворені на приписи, як саме на думку Полані, вони можуть передаватись від однієї людини до іншої?
Полані дає цьому пояснення посилаючись на навчання у формі практикантства: «Спостерігаючи за майстром і повторюючи його старання, які видно на певному прикладі, практикант засвоює правила цієї технології.» Отже в даному випадку передача неявних знань полягає в імітації жестів. Однак жести, звісно ж також можуть бути певним чином описані?

Полані далі розвиває свою думку: «будучи хорошим спостерігачем, студент копіюватиме не тільки ті типи свідомих дій, які загалом можна описати рівнозначно і словами, але також і ті, речі які експліцитно (явно) не відомі самому вчителю» .

Тіло повторює більш, ніж розум який його «контролює». Досить важливим є те, що Полані перевернув ієрархію на вершині якої був дискриптивний, аналітичний інтелект, поставивши на їх місце підсвідомо здобуті і несвідомо вживані навички.

Важливо зауважити, що Полані не мав наміру підривати чи ставити під сумнів ефективність наукового знання. Натомість він наголошував, що певні поняття краще надаються до розуміння, коли зазнавши розбиття (те, що автор назвав «деструктивним методом») зберігаються цілісними, шляхом виявлення неявних знань.

Наукове знання є лише часткою значно більш ширшої області. Знання виходить за рамки дескриптивних знань, і власне, область яка розширює останні і є неявним знанням. Ще одним зразком такого є поняття знавця чи поціновувача, наприклад діагностичний інстинкт в лікаря, мистецтво дегустаторів вина, чи майстерність автомеханіка виявляти неполадки в автомобілі лише за звуком мотора. Щодо існування прихованої ймовірності того, що знавець виявиться шахраєм, Полані зазначає: «В тому сегменті науки чи технології, де виникає потреба в знавцях, ми можемо припустити, що вона існує тільки тому, що не існує можливості замінити її певними вимірюваними величинами».

Загалом Полані дійшов до таких висновків:
1. насправді, ми більше схильні покладатись на особисті (неявні) знання, ніж про це говорять науковці, що покладаються на суто емпіричне пізнання
2. всі видимі різниці (в якісному вимірі) мусять мати фізичне пояснення, незалежно від того чи виробили ми інструмент чи засіб для перевірки цих різноманітних відчуттів
3. За відсутності кращих інструментів, особисті знання є найбільш вдалим інструментом для виконання багатьох завдань, включно з науковими.
Оригінальне формулювання показує нам («уміле виконання досягається через споглядання набору правил які «як такі» не відомі особі яка їх дотримується»), що Полані не відкидає існування правил, він лише твердить, що ми не обов’язково мусимо знати правила в явному вигляді для того, щоб їх дотримуватися. Правила не відомі як такі все одно є правилами.
Розвиток теорії Полані знайшов несподіване продовження вже в галузі менеджменту, а саме в керуванні знаннями. Спричинила цей сплеск уваги, інтерпретація праць Полані японським дослідником Ікуджурою Нонакою .

Японський дослідник цитуючи концепцію неявних знань Майкла Полані, зазначає, що його метою є застосування понять Полані в більш практичному напрямі. Для реалізації цієї ідеї, він розробляє підхід, який спрацьовує в колективах з великою кількістю учасників, які повсякчас запозичують певні ідеї один від одного, змінюють, пристосовують та застосовують їх. Перебування весь час в процесі такої суспільної взаємодії є саме тим, що радить Нонака для розвитку знань в організаціях різного роду: «Знання є живими, оскільки вони постійно змінюються… передаючись через людську взаємодію».

Нонака висуває ідею, згідно якої явні і неявні знання можуть найкращий чином бути зрозуміли з епістемологічної точки зору, як два різних типи. Неявні знання характеризуються «аналоговими» якостями – на зразок паралельної обробки неперервних комплексних змінних, тоді ж як явні знання демонструють дискретні властивості цифрової обробки. Ця евристика створює дуалізм явних і неявних знань. Зосереджуючись на неявних знаннях (які для Полані були допоміжними), Нонака твердить, що таким чином можна отримати доступ до ресурсів знань певного індивіда, а відтак синтезувати їх з явними знаннями накопиченими в середовищі його перебування.

РОЗДІЛ 2. Творення знань як процес синтезу.

Потреба синтезу інтелектуальних ресурсів середовища та внутрішніх інтелектуальних ресурсів організації (або окремих індивідів) часто постає разом з потребою вдосконалення методів, засобів та підходів до виробничого чи навчального процесу. Однин з підходів для вирішення описаної вище задачі може дає структураційна теорія, запропонована Ґідденсом . Під структурацією мається на увазі вивчення того, як соціальні системи продукуються і репродукується під час соціальної взаємодії. Теорія стуктурації розглядає людей, як істот, що діють згідно певних правил і норм, та їхніх уявлень про те, чим є дійсність, і трактує всі інституції і суспільну діяльність, як структури. З одного боку, середовище впливає на агентів, з іншого агенти постійно відтворюють їхнє середовище через суспільну взаємодію. Таким чином, соціальна структура не існує незалежно від людської діяльності. Радше, структура і люди – це дві точки зору на суспільну діяльність, які здійснюють взаємовплив через визначення та взаємовідтворення одна одної. Знання створюються через таку взаємодію між людським фактором та соціальними структурами. Наші дії та взаємодія з середовищем створюють і збільшують знання через процес перетворень між явними і неявними знаннями .

Ґідденс доводить, що ми плануємо наші дії в повсякденному житті головним чином на двох рівнях: практичної свідомості і дискурсивної свідомості. В той час як дискурсивна свідомість дає нам можливість раціоналізувати наші дії і відповідає більш усвідомленому і, відповідно, більш явному теоретичному знанню, практична свідомість в тому, що ми зазвичай робимо не думаючи та не теоретизуючи. В цьому розумінні, ми можемо сказати, що наші неявні знання виробляються практичною свідомістю, а явні знання відповідно – дискурсивною. Беручи до уваги те, що ці два рівні свідомості перебувають в гармонії згідно структураційної теорії, це дає нам право твердити, що явні та неявні знання перебувають в діалектичній взаємодії через природний контраст між теорією та практикою, явними та неявними знаннями. Критичний реалізм пояснює цю різницю між областю реального з одного боку, і областю актуального та емпіричного з іншого . Область реального це, власне, область, де розташовані генеративні механізми, в той час як область актуального та емпіричного містить речі з якими ми стикаємось, чи які спостерігаємо щодня. Будучи не здатною перейти в область реального, наука є часто обмеженою в просторово-часових рамках і тяжіє до онтологічних помилок.

Творення знань починається з соціалізації, процесу, що полягає в перетворенні неявних знань через обмін досвідом під час щоденної суспільної взаємодії. Оскільки неявні знання важко формалізувати і часто й визначити їх просторові та часові рамки, неявні знання можуть набуватись виключно через досвід певної спільної діяльності, як наприклад спільне проводження часу, проживання в одному і тому ж середовищі, звичайне навчання, де учні набувають неявних знань, потрібних в їхньому ремеслі через практичний досвід. Таким чином, повсякденна діяльність є частиною неявних знань, оскільки вони постійно розвиваються під час повсякденної взаємодії. В процесі соціалізації, постає ефективним феноменологічний метод споглядання речей такими, як вони є. Перебуваючи в середині світу, індивіди накопичують і діляться неявними знаннями про світ, що їх оточує. Наприклад, можна накопичити неявні знань про клієнтів, спробувавши себе в якості клієнта. В цьому разі, індивіди використовують протиріччя, а не заперечують їх. Це надає можливість акторам вбирати знання в їхньому суспільному середовищі через діяльність та сприйняття. Таким чином, дихотомія між середовищем та організацією може бути синтезована в процесі соціалізації, таким же чином як члени організації накопичують і обмінюються неявними знаннями про середовище через їх практичну свідомість.

Такі неявні знання переформовуються в явні знання через процес екстерналізації. Неявні знання робляться явними таким чином, щоб уможливити обмін з іншими, творячи базис для творення нових знань таких як концептуалізації, зображення чи писані документи. Під час стадії екстерналізації, індивіди використовують їхню дискурсивну свідомість, і намагаються раціоналізувати, і виразити світ який їх оточує. Таким чином, діалог є ефективним методом вираження чиїхось неявних знань та обміну сформульованими (артикульованими) знаннями з іншими. Через діалог між індивідами, суперечності між чиїмись неявними знаннями і структурами, чи суперечності між неявними знаннями індивідів робляться явними і синтезуються. Для того, щоб зробити явними приховані концепції та механізми накопичених неявних знань, абдукція – тобто вибір з певної множини гіпотез найбільш суттєві, та ретродукція – тобто умовивід від наслідку до правила, є більш ефективними методами виведення, ніж індукція і дедукція .

Послідовне вживання метафор, аналогій і моделей становить базовий метод в абдукції . На додаток до руху від прихованого до явного, ці методи надають можливість акторам створювати зв’язки між поверховими та глибинними галузями суспільної реальності. Важливо зрозуміти, що актори намагаються відокремити себе від повсякденної діяльності через активне вираження в контекст, що дає можливість побачити внутрішні протиріччя. Ця властивість суперечить структураційній теорії, де два рівні свідомості співіснують в гармонії і агенти перебувають в онтологічній безпеці в повсякденному житті[5].

Явні знання збираються ззовні та в середині організації і потім поєднуються, редагуються і обробляються для формування комплексних і систематичних явних знань через процес комбінації. Нові явні знання потім розповсюджуються між членами організації. Перетворення знань на етапі комбінації може також включати «поділ» концепцій. Розділяючи концепції, на зразок таких як корпоративні візії, на придатні бізнес-процеси чи концепції продукції також створює систематичні, явні знання. В цьому випадку суперечності розв’язуються з використанням логіки, а не через синтезування. Раціоналізм є найефективнішим методом поєднання, редагування та поділу явних знань.

Явні знання створюються та поширюються в організації, і згодом перетворюються на неявні знання індивідів через процес інтерналізації. Ця стадія передовсім являє собою узагальнену діяльність, де знання застосовуються і використовуються в практичних ситуаціях і стають основою для повсякденної діяльності. Таким чином, явні знання, такі як виробничі концепції чи процедури, мають бути актуалізовані через діяльність, практику чи повторювання для того, щоб стати власними знаннями певної особи. Наприклад, тренувальна програма може допомогти учням зрозуміти організацію і їх самих. Читаючи документи та інструкції про їхню роботу та організацію, і повторюючи їх, учні інтерналізують явні знання, написані в таких документах, для збагачення їх власної бази неявних знань. Явні знання можуть також засвоїтись через симуляції та експерименти. Прагматизм вивчення чогось в процесі роботи постає ефективним методом перевірки, модифікації, та засвоєння явних знань у вигляді неявних знань певної особи.

Інтерналізація знань впливає на людський фактор і структури, так як вона змінює діяльність людського фактора, і те, як він розглядає ті структури. Синтез знань індивідів і середовища відбуваються також і на цьому рівні. Важливо зауважити, що рух крізь ці чотири моделі здійснюється по спіралі, а не по колу. В спіралі творення знань, взаємодія між явними і неявними знаннями посилюється завдяки чотирьом моделям перетворення знань. Спіраль стає ширшою по мірі зростання онтологічного рівня. Знання створені в СЕКІ процесі можуть запустити спіраль творення знань, розширюючи її горизонтально і вертикально при проходженні через спільноти в яких відбувається взаємодія, переходячи при цьому межі секцій чи підрозділів організації. Знання можуть передаватись за межі організації, а знання з різних організацій взаємодіяти для творення нових знань .

Завдяки динамічній взаємодії між індивідами, знання створені в організації можуть стимулювати мобілізацію знань, що містяться поза установою. Наприклад, інноваційний шлях виробництва продукції може призвести до змін у виробничому процесі постачальника, які, у свою чергу, викликає новий виток інновацій у виробничих процесах в організації. Іншим прикладом може бути виділення неявних знань, якими володіють споживачі, але не можуть їх висловити самотужки. Продукт виконує роль індикатора для виявлення неявних знань, коли покупець надає значення продукту купуючи, використовуючи чи не купуючи його. Таким чином можна також зафіксувати зміни покупців в термінах їх світогляду та в решті решт реконструювати їхнє середовище. Їхні дії можуть потім бути відображені в інноваційному процесі в організації і почати новий виток в спіралі створення знань.

Творення знань в організації це нескінченний процес, що повсякчас покращує сам себе. Як було зазначено, творення знань є самотрансцедентним процесом, в якому учасник долає межі власного середовища існування. Ця властивість особливо важлива в соціалізації, оскільки неявні знання можуть передаватись тільки через досвід безпосередньої взаємодії, що звісно виходить за рамки окремих осіб. По суті, постійна фізична взаємодія і сприйняття допомагає учасникам створювати спільне ментальне представлення і процедури. В екстерналізації, індивід долає власні внутрішні і зовнішні рамки для доручення до групи і постання в якості одного з її учасників. В цьому випадку, сума намірів індивідів і ідей зливаються і стають цілісністю з груповим ментальним світом. Цей етап є невід’ємним етапом в процесі перетворення знань, скільки екстерналізація знань часто допомагає людям осягнути певний феномен, який за інших обставин може розглядатись з різних і сперечливих позицій. Під час етапу комбінації, нові знання генеруються через екстерналізацію знань на рівні декількох груп для їх подальшого сполучення. В інтерналізації, індивіди ставлять самі себе в контекст, щойно здобутих знань і середовища, де ці знання мають бути використані. Це також потребує самотрансцендентості .

Модальний зсув і спіраль знань

Попри те, що в кожній з чотирьох описаних моделях перетворення знань можливе творення нових знань незалежно, центральною темою запропонованої моделі організаційного творення знань є динамічна взаємодія між різними стадіями перетворення знань. Тобто створення знань спирається на розбудову як неявних, так і явних знань, і що більш важливо, на взаємообмін між цими двома аспектами знань через інтерналізацію і екстерналізацію. Недоліки в побудові діалогу між явними і неявними знаннями може спричинити ряд проблем.

Наприклад, і комбінація, і соціалізація в чистому вигляді мають свої недоліки. Недостатність зацікавлення і нехтування особистою думкою індивідів може означати перетворення процесу комбінації на поверхову інтерпретацію існуючих знань, яка має мало спільного з дійсністю тут і тепер. Можливо також зазнати невдачі при кристалізації чи застосуванні знань в достатньо конкретній формі для полегшення подальшого творення знань в більш ширшому соціальному контексті. Здатність до обміну знаннями, створених виключно в результатах соціалізації може бути обмежена і, в результаті, їх буде складно застосовувати в галузях, природа яких виходить за рамки специфічного контексту в якому були створені ці знання. Організаційне творення знань, на відміну від індивідуального, має місце, коли всі чотири стадії творення знань «організовано» скеровуються для формування постійного циклу. Цей цикл формується серією зсувів між різними стадіями творення знань.

Існую багато чинників, що спричиняють ці зсуви між різними стадіями перетворення знань. По перше, стадія соціалізації зазвичай починається з побудови «команди» чи «простору» для взаємодії. Цей простір полегшує обмін досвідом та поглядами учасників команди щодо певних речей. По друге, стадія екстерналізації спричиняється подальшими колами змістовного «діалогу». В цьому діалозі, часом буває корисним використання складних метафор для уможливлення формулювання їхнього бачення певних рішень чи особистого досвіду, і тим самим для розкриття прихованих неявних знань, які іншим чином складно передати.

Концепції сформовані командами, можуть бути поєднані з існуючими даними та зовнішніми знаннями в пошуках краще формалізованих, конкретизовних і придатних для обміну тверджень та ідей. Стадія комбінації полегшується такими чинниками як координація між учасниками команди і іншими секціями організації, а також «документуванням» існуючих знань. Через ітеративний процес спроб та помилок, концепції формулюються і розвиваються допоки вони не будуть придатні до вираження в конкретній формі. Це «експериментування» може спричинити інтерналізацію через процес «навчання за роботою».

Учасники, що провадять спільну діяльність в певному середовищі, обмінюються явними знаннями, які поступово перетворюються через спільну діяльність і шляхом «спроб та помилок» на різноманітні аспекти неявних знань. В той час, як неявні знання утримувані індивідами можуть лежати в серці процесу творення знань, отримання практичних вигод від цих знань зосереджується на їх екстерналізації та посиленню за допомогою динамічної взаємодії між всіма чотирма моделями перетворення знань. Неявні знання таким чином мобілізуються через динамічне залучення різних стадій перетворення знань в процес який можна назвати «спіральною» моделлю творення знань. Взаємодія між неявними та явними знаннями прямує до набуття більшого розміру та швидкості разом зі збільшенням кількості акторів в середині та навколо організації, залученої в цей процес. Таким чином, організаційне творення знань може розглядатись як зростаючий спіралеподібний процес, який починається на індивідуальному рівні і рухається вгору до рівня колективного чи групового, а відтак до рівня організаційного, іноді виходячи на міжорганізаційний рівень .

РОЗДІЛ 3. ПРОСТІР ТВОРЕННЯ ЗНАНЬ

Знання потребують фізичного контексту для творення. Знання не існують просто в чиїйсь свідомості, а завжди є актуальними тільки в певному контексті, залежно від певного часу та простору. Можна сміливо твердити,що вони радше утворюються в наслідок діяльності за певних обставин. Більше того, процес творення знань обов’язково є контекстно-залежним по часу, простору та зв’язкам з іншими процесами. Знання не можуть творитись у вакуумі, і потребують місця, в якому інформація певним чином інтерпретується, відтак перетворюючись у знання. Важливість цього простору в людському пізнанні та дії обговорювались різними філософами ще з часів античності. Платон називав простір творення екзистенції словом «хора». Аристотель називав простір в якому речі існують фізично «топосом». Гайдеґґер називав простір людського існування терміном «орт» .

3.1. Концепція практикуючих спільнот.

Вперше концептуальний підхід до груп осіб, що протягом тривалого часу ведуть спільну діяльність чи поділяють спільні зацікавлення, і відповідно є взаємозалучені у процес творення знань, був запропонований когнітивними антропологами Етьєном Венгером та Джиною Лейв. Як стверджується в їх першій праці: «Практикуючі спільноти існують скрізь» . Будь-яка людина може належати до великої їх кількості – на роботі, в університеті, вдома чи під час проведення вільного часу. Деякі з них наділені певною назвою, деякі – ні. Ми можемо входити до їх основи, або ж до периферійних частин. Наприклад, можна бути учасником музичного гурту, або ж приходити на репетиції, щоб просто поспілкуватись з музикантами; або ж можна керувати групою консультантів, які спеціалізується на телекомунікаційних стратегіях, або ж просто лишатись курсі подій про розвиток галузі. Можливо також шукати своє місце в практикуючі спільноті, вже приєднавшись до неї. Яку б форму участі ми не обрали, більшості з нас знайомий досвід належності до практикуючої спільноти.

Спільнота неформально обмежена тим, що вони її учасники роблять разом – починаючи від участі в обідніх дискусіях і до вирішення складних проблем – і тим, що вони вивчили завдяки взаємному залученню до цієї діяльності. Практикуюча спільнота таки чином відрізняється від групи за інтересами чи групи, утвореної за географічним принципом, попри те, що обидві передбачають спільну діяльність.
Практикуюча спільнота визначає себе в трьох вимірах:
1. предметі діяльності – це можна умовно назвати угодою, яка усвідомлюється і постійно переукладається учасниками спільноти;
2. принципах функціонування – відношення взаємного залучення, що зв’язує учасників в єдину соціальну сутність;
3. результатах роботи – спільний набір ресурсів загального користування (рішення, артефакти, словники тощо), які учасники створили за час своєї діяльності.

Практикуючі спільноти проходять різні стадії розвитку, що відзначаються різними ступенями взаємодії між їх учасниками, і різними видами діяльності. Практикуючі спільноти створюються навколо речей, якими займаються люди. В результаті, їхня діяльність відбиває розуміння учасників про те, що є важливим. Звичайно, зовнішні обмеження чи вказівки впливають на це розуміння, але навіть в такому разі, учасники здійснюють діяльність, яка є їх власною відповіддю на зовнішні впливи. Навіть коли дії спільноти пристосовуються до зовнішніх вказівок, саме спільноти, а не вказівки, провадять діяльність. В цьому сенсі, практикуюча спільнота є фундаментальною системою, здатною на самоорганізацію.

Практикуючі спільноти можуть існувати практично в усіх типах організацій. Оскільки членство базується на безпосередній участі, а не на офіційному статусі, ці спільноти не обмежені організаційними рамками; вони можуть виходити за інституційної структури і ієрархії. Вони можуть перебувати:
– У рамках організацій в цілому: практикуючі спільноти постають тоді, коли люди збираються разом для вирішення певних проблем. Наприклад, аналітики в офісі створюють спільноти для того, щоб дати раду постійному потоку інформації, що потребує обробки. Беручи участь у такі груповій пам’яті, вони можуть виконувати роботу без потреби запам’ятовувати все власним розумом.

– В рамках підрозділів організації: важливі знання поширюються в різних підрозділах організації. Люди, що працюють в міжфунціональних командах таким чином формують практикуючі спільноти, для того, щоб бути в контакті зі своїми колегами з різних частин компанії і залучати їхні поради. Коли практикуючі спільноти виходять за рамки своїх підрозділів, вони можуть створювати стратегічне бачення, яке долає межі розподілу виробничого процесу. На приклад, практикуюча спільнота може запропонувати план придбання обладнання, який би жоден підрозділ не міг би скласти не вийшовши за рамки власного бачення.

– За межами організації. В деяких випадках, для практикуючих спільнот може бути корисним вихід за рамки організації. Наприклад, в галузях промисловості, які швидко розвиваються, інженери які працюють з постачальниками та покупцями можуть формувати практикуючі спільноти, щоб бути в курсі постійних технологічних змін. Практикуюча спільнота не є новим видом організаційного підрозділу; це радше, інший розріз організаційної структури – такий що наголошує на навчанні, яке люди мають здійснювати разом, а не структурі в яка надсилає звіти чи проекті над якими працюють. Практикуюча спільнота відрізняється від інших видів груп, які можуть виникати в організаціях, тим як саме вона визначає свій рід діяльності, існує в часі та встановлює свої межі.

Практикуюча спільнота відрізняється від функціональної одиниці тим, що визначає сама себе безпосередньо в процесі роботи, разом з тим, як учасники виробляють між собою їх власне розуміння того, над чим і як вони працюють. Цей життєвий процес виражається в значно більшому визначенні ніж просто установчий статут. В наслідок цього, межі практикуючої спільноти є більш гнучкими ніж межі організаційної чи функціональної одиниці. Членство включає будь-яких учасників чи тих, хто вносить свій вклад в роботу. Люди можуть брати участь різним чином і на різних рівнях. Прозора периферія створює багато можливостей для навчання; як для зовнішніх агентів і новоприбулих для навчання в наслідок практиці в конкретних умовах; в той час як основні члени дістають нове розуміння і бачення подій в середовищі від контактів зі слабо залученими учасниками .

Практикуюча спільнота відрізняється від команди в тому, що спільне навчання і інтерес її учасників є тим, що тримає спільноту в купі. Вона визначається знаннями, а не завданням, і існує завдяки тому, що сама участь становить цінність для її учасників. Життєвий цикл практикуючої спільноти визначається цінностями які вона забезпечує для її учасників, а не встановленим розкладом. Вона не виникає в ту ж хвилину, коли розпочинається проект, і не зникає в момент його завершення. Практикуюча спільнота потребує певного часу, щоб розпочати своє існування і може існувати ще довго після того, як проект вже завершено або ж команду вже офіційно ліквідовано.

Практикуюча спільнота відрізняється від мереж тим, що її існування викликане потребою вирішення певних питань, і не являється простою множиною зв’язків чи то відношень. Практикуюча спільнота наділена власною ідентичністю, і таким чином формує ідентичність її учасників. Практикуюча спільнота існує тому, що продукує спільну діяльність при залученні нових членів у процес колективного навчання. Люди належать до практикуючої спільноти, і в той же час вони можуть належать до інших організаційних структур. Будучи складовими організаційних підрозділів, вони утворюють організацію. В командах вони займаються певним проектом. В мережах вони формують відношення. А в практикуючих спільнотах, вони створюють знання, які дають їм змогу виконувати всі інші завдання. Ця неформальна матерія спільнот і спільна діяльність призначена для підвищення ефективності організації.
Практикуючі спільноти мають різноманітні зв’язки з офіційною організацією. Існують різні ступені інституційного залучення, однак це не значить, що деякі зв’язки кращі чи більш розвинені, ніж інші. Радше, ці відмінності є корисними тому, що вони привертають увагу до різних питань, які можуть постати, виходячи зі взаємодії між практикуючою спільнотою і організацією в цілому.

3.2. Японський підхід до концепції просторів творення знань

Дещо інакша концепція такого простору творення знань, було запропоновано японськими дослідниками, авторами ряду класичних праць присвячених керуванню знаннями Ікужиро Нонакою та Хіротакою Такеучі. Простір творення знань отримав суто японську назву «Ба» (в грубому перекладі з японської – «місце»). В даній роботі, концептуалізація Ба розширена для опису взаємозалежної взаємодії між агентами (учасниками, людьми) та структурами (організаціями різного типу). Таким чином, Ба є постійно відтворюваним генеративним механізмом, що виявляє можливості та тенденції, які або перешкоджають або є стимулюють процес творення знань.

Розбудовуючи концепцію, запропоновану спочатку японським філософом Кітаро Нішідою (1921-1970) , Ба визначають як спільний постійно перетворюване середовище (контекст), в якому знання створюються, зазнають обміну та використовуються. Ба забезпечує енергію, якість та простір для здійснення індивідуального перетворення знань та руху вдовж спіралі знань. Іншими словами, Ба є феноменологічним часом та простором, де знання виникають у вигляді «потоку ідей». Нові знання створюються з існуючих знань через перетворення цих ідей та контекстів .

Хоча було б значно легше розглядати Ба як фізичний простір, на зразок кімнати для нарад, Ба слід розуміти як складний механізм взаємодії, що виявляє тенденції до взаємодії, що трапляються в певному часі та просторі. Ба може включати індивідів, робочі групи, проектні команди, тимчасові зустрічі чи віртуальні простори на зразок інтернет-форумів, чи безпосередній контакт з клієнтом, коли йдеться, наприклад, про комерційні організації. Ба це екзистенційний простір, в якому учасники поділяють спільний контекст і створюють нові ідеї через взаємодію. Учасники Ба переносять їх до свого власного контексту, а через взаємодію з іншими та їхніми середовищами, контекстом Ба та його учасниками, змінюється і саме середовище. Ба це напрям в побудові організації, що базується на ідеях, які вона створює, а не на формах організації таких як ієрархії чи мережі. Певна організація може розглядатись як органічна конфігурація різних Ба, де люди взаємодіють один з одним і середовищем виходячи зі знань, які вони вже мають та ідеях, які вони створюють.

Якщо розглядати організацію як органічну конфігурацію Ба, замість організаційної структури, ми можемо бачити, які типи знань можуть і мають бути створені, хто є «потрібними людьми», що володіють цими знаннями, і які форми взаємодії потрібні між ними, щоб створити знання без обмежень існуючої організаційної структури. Хоча концепція Ба має видається подібною до концепції «практикуючих спільнот» , існує ряд важливих відмінностей. В той час як практикуюча спільнота є місцем, де учасники можуть опанувати знання вже наявні в цій спільноті, Ба є місцем, де нові знання створюються. В той час як практикуюча спільнота має ідентичність і межі твердо обумовлені завданнями, які вона покликана вирішувати, культурою, й історією спільноти, межі Ба гнучкі і можуть бути швидко змінені, оскільки встановлюються учасниками. В той час як членство в практикуючій спільноті є досить стабільним, це змушує нового учасника витратити певний час для вивчення спільноти, щоб стати повноцінним учасником, членство Ба не є фіксованим; учасники можуть долучатись і відходити.

Ба створюється, функціонує і зникає відповідно до потреби. Тимчасом як члени практикуючої спільноти належать до цієї спільноти, учасники Ба тільки підтримують зв’язок з Ба. Ба має властивість існувати «тут і тепер», оскільки спричиняє виникнення нових взаємовідносин, і постійно змінюється разом з тим як змінюється контекст учасників і/або членства. В той чай як навчання відбувається в будь-якій практикуючій спільноті, Ба потребує енергії для того, щоб стати активним Ба, в якому творитимуться нові знання. Але що вносить цю енергію для активізації Ба? Нею є суперечності і діалектичне мислення та дії з метою синтезу таких суперечностей, що і продукує «хороше» Ба. За визначенням, Ба залучає різні суперечності. Ба потребую багатоманітного контексту, і відповідно, вимагається спільний контекст для існування Ба. Хороше Ба потребую учасників з різноманітністю точок зору, які вони можуть винести з різних контекстів,також має заохочуватись спільний контекст між ними. Для цього, Ба потребує простір з власною інтенцією, спрямуванням і завданням, здатний до самоорганізації. Ба задає межі взаємодії між індивідами, хоч при цьому ці межі є відкритими.

Оскільки існує нескінченна можливість існування різних контекстів, певні обмеження потрібні для виникнення змістовного контексту. Він має бути захищений від зовнішніх впливів, щоб перерости у власний контекст. Попри це, Ба є все ж відкритим простором, до якого учасники з власним контекстом можуть долучатись та відходити, таким чином спільний контекст Ба весь час еволюціонує. Для створення і збереження енергії Ба, його межі мають бути проникні, для того щоб водночас зберігати його від зовнішніх впливів і дозволяти потрібний контекст. Ба дозволяє учасникам поділяти один і той же час та простір, хоча вони і виходити за межі цього часу та простору. В створенні знань, особливо, в соціалізації та екстерналізації, важливою для учасників є можливість поділяти час та простір через безпосередній досвід. Тісна фізична взаємодія важлива для обміну контекстами і формування спільної мови між учасниками. Однак, оскільки Ба може існувати як ментальний чи віртуальний простір, так і як фізичний простір, його не варто обмежувати визначеним часом та простором. Оскільки неявні знання актуальні лише в певний момент часу, в той час вони екстерналізуються в явні знання через взаємодію в Ба, вони можуть бути передані за межі певного часу та простору. В цьому сенсі, Ба синтезує віднайдені ідеї минулого, теперішнього і майбутнього. Ба також дозволяє учасникам мати точки зору (споглядання) одночасно в середині та ззовні .

Зберігаючи рухомим спільний контекст, Ба задає обов’язкові умови для учасників, обмежуючи варіанти того, як учасники бачать світ зсередини. І все ж це надає можливість учасникам оцінювати зовнішні речі з вищої точки зору ніж їх власна. Взагалі, «хороше» Ба надає можливість учасникам полишити щоденну рутину, екстерналізувати їх персональні (неявні) знання, і побачити даний феномен з різних точок зору одночасно. Коротше кажучи, Ба уможливлює діалектичний процес між учасниками. Один зі шляхів отримання синтезу в Ба є наявність діалектичного діалогу між учасниками, що приносять різні точки зору, засновані на різних підвалинах. Діалектичний діалог засновується на змісті. Він не відокремлює зміст від форми, як це робить логіка. Питання на зразок «В чому є суть цього явища?» або «Навіщо ми це робимо?» дозволяють учасникам Ба побачити речі і їх себе самих як з точки зору, глибоко закоріненої в їх власні переконання і цінності, і водночас з точки зору інших . В Ба, учасники можуть поміркувати над їх власними поглядами і поділитись ними для досягнення транс-суб’єктивності.

Для цього, важливо розподілити ролі першої, другої та третьої особи. Це не значить, що в групі буде тільки троє людей. Це значить, що для кожного буде визначено одну з тих ролей. Перша особа грає роль інноватора. Ними будуть ті, хто відчуває першим нові реалії, нові ідеї та нові можливості. Друга особа грає роль тренера. Вона набуває інтер-суб’єктивності взаємодіючи з першими особами і привносячи свою точку зору. Третя персона грає роль активіста, що споглядає першу і другу особу з дещо відокремленої точки зору . Вона набуває транс-суб’єктивності і робить нові реальності зрозумілими та доступними для інших людей. Інша важлива роль третьої особи оберігати команду від зовнішніх впливів, таким чином щоб оберігати їх точку зору. Такі діалоги не обмежені одним Ба. Ба пов’язані один з одним для формування одного великого Ба, як остаточної їх органічної конфігурації.

Таким чином, діалектична взаємодія відбувається також між різними Ба. Відкрита структура і зв’язки між різними Ба спрямовуються учасників до взаємодії певним чином, що появляє себе в результатах, але вони можуть діяти в зв’язці з іншими чинниками, їх вплив на процес перетворення знань не є нормативним. Тенденції щодо впливу різних соціальних явищ на процес творення знань не є однаковими в різних організаціях. Слід також розглянути питання, що є власне межами організації. Ба не обмежене рамками єдиної організації, але може бути створене на перетині кількох структур. На прикладі комерційної фірми, Ба може бути збудоване як спільне підприємство з постачальником, альянс з конкурентом чи інтерактивна взаємодія з клієнтами, університетами, місцевими громадами чи урядом.

Члени організацій долають межі, беру участь в Ба, далі долають межі самого Ба, коли одне Ба поєднується з іншим. В такому випадку, межі організації є менш важливими, за те яким чином вона синтезує різні Ба. Деякі Ба мають бути збудовані виключно в межах організації, оскільки вона забезпечують їй конкурентну перевагу. Особливо важливі для будь-якої організації Ба, які надають синтезуючі можливості. Створення знань є динамічним людським процесом, відповідно і управлінці, і виконавці покращують свої професійні навички під час участі в такому процесі .

Висновки

В даній роботі було досліджено ряд соціально-філософських аспектів управління знаннями.
Зокрема встановлено різницю у підходах до визначення самого поняття знання з точки зору традиційної епістемології та менеджменту. Традиційна епістемологія більшою мірою розглядає знання як суму достовірних особистих уявлень індивіда про світ, в той час як з точки зору менеджменту знання постають як сума особистого чи колективного досвіду, та інформації про середовище, що може бути використане чи використовується задля вирішення певних конкретних проблем. Було встановлено особливу роль неявних знань, тобто знань чи не є формалізовані чи артикульовані певним чином. Даний тип знань є ключовою складовою особистого досвіду індивіда, відповідно вагомою часткою його знань. Однак враховуючи особистість даного виду знань, та можливість його передачі за збереження неявної формі лише в процесі ведення безпосередньої спільної діяльності (тобто соціалізації), неявні знання індивіда мають бути перетворені в явні шляхом діалогу між учасниками організації, виявленням та розв’язанням протиріч між індивідом і середовищем тощо, даний етап має назву екстерналізації. Отримані явні знання можуть бути різним чином поєднувані та поширювані на стадії комбінації, та засвоєні індивідами на особистому рівні на стадії інтерналізації. Остання стадія процесу перетворення знань є власне перетворення явних знань у неявні. Весь цей процес, вперше описаний японським дослідником Ікуджиро Нонакою, отримав назву SECI процесу. Таким чином процес творення знань в межах організації постає у вигляді спіральної моделі, що починаючись на рівні індивіда, через стадії соціалізації, екстерналізації, комбінації та інтерналізації, разом з залученням знань інших учасників організацій, призводить до кількісного зростання накопиченого організаційного досвіду. Важливим також для побудови ефективних систем управління знаннями поняття простору творення знань. Даний простір може бути представлений у вигляді практикуючих спільнот, тобто груп осіб, що певний тривалий час ведуть спільну діяльність, і таким чином накопичують свій досвід вирішення певного класу проблем, пов’язаних з цією діяльністю. Простір творення знань може також бути представлений у вигляді «Ба», тобто певного контексту, що створюється «тут і тепер» індивідами, що займаються вирішенням певних проблем, і в ході роботи екстерналізують власні неявні знання.
Дані висновки загалом є важливими для побудови архітектури інформаційних систем управління знаннями. Фактично така архітектура має включати і повсякчас вдосконалювати такі компоненти: певний віртуальний простір для збереження та обміну особистим досвідом між індивідами, як в чітко, так і слабо формалізованій формі, засоби обробки цього досвіду (назвемо це засобами віртуальної комбінації), а також засобами постійного ведення та фіксації діалогу між учасниками організації.

Олександр Бобко,

аспірант кафедри інформатики НаУКМА