Підходячи до проблеми відновлення Україною статусу „ядерної” держави, тобто статусу держави володіючою ядерною зброєю необхідно проаналізувати загальний стан атомної галузі. На даний момент Україна є ядерною державою. Майже половина української електроенергетики виробляється на атомних електростанціях. В Україні розташовані одні з найбільших в світі покладів використовуваних у атомній промисловості матеріалів. Це родовища уранових та цирконієвих руд.
Існує виробництво уранового концентрату та металевого цирконію, а також супутнього цирконію гафнію, на базі металургійної промисловості. Відповідно Українська Держава, навіть виходячи виключно з геолого-економічних факторів, буде вимушена розвивати атомну промисловість. На існуючому етапі розвитку атомної промисловості великою проблемою є відсутність замкненого паливно-ядерного циклу. Замкнений паливно-ядерний цикл являє собою низку взаємозалежних виробництв таких як: видобуток уранових й цирконієвих руд, одержання урану й цирконію з руди, збагачення урану, виробництво ТВЕЛОВ (тепловиділяючих елементів із цирконію й урану), виробництво зборок для реакторів з ТВЕЛОВ, переробка відпрацьованого ядерного палива, його тимчасове зберігання й поховання. Створення неіснуючих на даний момент виробництв необхідно для закріплення незалежності України в атомно-енергетичному секторі. Уже зараз для розв’язку цієї проблеми діють низка інститутів (Інститут Ядерної Фізики(Харків), Інститут Матеріалів Реакторобудування (Харків), Київський Ядерний Центр та ін.) над проведенням проектно-конструкторських розробок у рамках створення виробництв необхідних для українського замкненого паливно-ядерного циклу. Однак дані розробки, існуючи на папері, здійснюються в більшості випадків формально, внаслідок відсутності контролю й недофінансування. Основними проблемами, що стоять на шляху України до створення власного замкненого паливно-ядерного циклу є: відсутність політичної волі, нестача фінансування, зовнішньополітичні фактори, пов’язані із блокуванням одержання Україною низки технологій з боку третіх країн. Усі ці проблеми взаємозалежні із проблемою можливості створення української атомної зброї. Якщо врахувати що створення власного виробництва палива для атомних електростанцій є питанням державної незалежності й повинне бути рано або пізно вирішене, то питання створення ядерної зброї впирається у швидкість протікання програми розвитку українського атомного промислового комплексу. Як приклад успішного розвитку даної програми можна привести Іран, який за декілька років домігся істотних успіхів у створенні власної атомної промисловості.
Паралельно вирішується проблема підготовчих робіт до створення атомної зброї. Розглянемо окремо проблему створення ядерної зброї.
Проблему створення атомної бомби можна розкласти на три складові, це:
- Проблема науково-технічний розрахунків і проектування вибухового пристрою.
- Проблема одержання матеріалів необхідних для створення пристрою (найбільш важливими є, збройовий уран іди плутоній).
- Проблема технологічного процесу зборки атомних боєприпасів.
Наявний кадровий потенціал може дозволити створити організації (або перепрофілювати існуючі) для розв’язку спектра проблем охоплюваних у першому пункті в досить стислий термін. Для пристрою побудованого на найпростішому (імплозіонному) принципі час необхідний для здійснення даних дій від декількох місяців до року, з урахуванням бюрократичних і організаційних труднощів, то при витраті всіх можливих зусиль на це піде до півтора років.
Більш значною є друга складова проблеми. У якості власне матеріалу для атомної бомби можна використовувати або збройовий уран, або плутоній. Збройовий уран – це уран, збагачений до змісту одного з ізотопів порядку 80% і більше. В Україні існують значні запаси уранових руд, і відповідно підприємства, що займаються їхнім видобутком, але відсутні збагачувальні заводи, увесь, що добуваються уран поставляється в РФ для наступного збагачення (у реакторних зборках також використовується збагачений уран, але зі ступенем збагачення порядку 3%).
Кількість збагачувальних підприємств обмежене й досить строго контролюється, разова закупівля мало перспективна й малоймовірна, тому що повинна супроводжуватися політичним розв’язком однієї із країн, що володіють збагаченим ураном, у світлі ДНЯО (договір про нерозповсюдження ядерної зброї). Країни, що не підписали ДНЯО (Ізраїль, Пакистан, Індія) за передачу урану швидше за все запросять непропорційно велику ціну, альтернативою є створення власних збагачувальних підприємств і супутніх виробництв. Необхідність наявності збагачувальних заводів можна аргументувати наявністю 4 АЕС і проблемою забезпечення власної энергонезалежності. Більш розповсюдженим матеріалом для ядерних зарядів є плутоній, що напрацьовується при роботі ряду типів реакторів (вірніше у всіх типах реакторів він напрацьовується, але з різною ефективністю) реактори, що складають АЕС України напрацьовують незначну кількість плутонію у відходах (вірніше одержання плутонію зі зборок, що відробили, з реакторів ВВЭР можливо, але технологічно важко). Реактори ЧАЕС напрацьовували велика кількість плутонію, але зараз вони зупинені. Загалом, можливе одержання деякої кількості матеріалів, що діляться, у якості збройових речовин з відходів діяльності реакторів, але нині відходи повністю вивозяться на території РФ. В Україні відсутні сховища відпрацьованого ядерного палива, а також технології по його похованню, утилізації, або переробці. Розробка подібних технологій і будівництво сховищ, разом з технологією збагачення урану тісно пов’язанні зі створенням замкненого ядерного паливного циклу. Вирішення подібних проблем можливо в рамках існуючого атомного комплексу України, але вимагає структурної перебудови існуючих організаційних структур, створення нових науково-проектних або реорганізації існуючих науково-дослідних структур. Час необхідний на дану реорганізацію займе близько року. Розробка власної технології збагачення й будівництво відповідних промислових об’єктів залежно від задіяних ресурсів можуть зайняти орієнтовно від 5-7 років. На що побічно вказує досвід інших країн, що мали або мають подібні програми й технології. (ПАР єдина країна, у світі, що майже автономно здійснила розробку атомної зброї затратила на цю програму не менш 10 років).
Третя проблема подібна з першою, але при її розв’язку слід ураховувати, що технологічний рівень навіть нині працюючих високотехнологічних виробництв знизився в порівнянні з початок 90- х і неухильно продовжує знижуватися, у зв’язку з малою потребою у високотехнологічних виробництвах. Відповідно вирішення можливих технологічних проблем теж займе якийсь час.
Висновки:
- Відновлення “ядерного” статусу України пов’язано із проблемою створення “замкненого” паливно-ядерного циклу.
- Україна має необхідний потенціал для створення власної атомної бомби.
- Науково-технічний потенціал поступово знижується.
- Час необхідний для створення власної атомної зброї при максимальних зусиллях з боку держави можна оцінити в 5-7 років, якщо паралельно будуть вирішуватися всі перераховані вище проблеми.
Кудин Дмитро
п. Кудин Дмитро.
Попросіть професійного перекладача з російської на українську відредагувати Вашу статтю.
Було інтересно прочитати.
Ігор.
Я не Дмитро, проте теж відповім. Мабуть проблема полягає у тому, що українська науково-технічна термінологія не зовсім устаканилася. Чи Ви маєте на увазі якісь інші стилістичні помилки?
Не забуваємо що окрім Чорнобиля ми маємо ще декілька АЕС .
Тож роби висновок Україна захищина мирними АЕС. Людина у розчарувані здатна до самоліквідування. Не собі так нікому.
2 Dron ukr:
Одна людина – здатна, а от 45 мільйонів людей – ні.
Такий “висновок” (Не собі так нікому) можна зробити, перебуваючи на навчанні у середній школі, у класі восьмому. На рівні навчання у ВУЗі вже має з’явитись думка, що електроенергія, яка генерується нашими АЕС це товар, товар коштує грошей, а гроші, якщо і не куплять Вам миру у всьому світі, то, принаймні, куплять такий необхідний до перегрупування час.
з”явиться в України ядерна зброя
з”являться ті кому це не сподобається
і як ви збираєтесь захищати свою ядерну зброю?
Є величезний історичний досвід ядерних країн.