Передмова від Технократ: Дана стаття є уривок із праці видатного расолога сучасності Авдєєва. На одному інтерв’ю автор на відповідь кореспондента про причини зацікавлення расологією відповів, що будучи інженером він прийшов до висновку, що якщо люди різні, то і будова у них різна. Це найвлучніше пояснення існування расології взагалі. Стаття пояснює, що світогляд, ідеологія, культура залежить напряму від расової природи народу та окремих осіб. Це має наштовхнути читача на роздуми про те, що нав’язування космополітизму та інтернаціоналізму, комунізму та лібералізму, дегенеративного мистецтва та рівності є всього навсього агресією і маркером расово чужих народів, що проникають одночасно у матеріальний та духовний світ європейської людини починаючи різного роду обивателями та, навіть, тими, кого на перший погляд можна назвати націоналістом. Нашим завданням є очистити Європейський Світ від цих ворожих нашарувань!

Також слід зазначити, що коли у тексті пишеться про “російську науку”, то велика вірогідність, що малася на увазі і українська. Це стосується перш за все періоду Російської Імперії та часів совітів.


Зіткнення цивілізацій


«Один генотип – один інстинкт»

М. П. Дубинін

«Людина легше помічає нерівність, ніж рівність»
Д. М. Узнадзе

Ще визначний давньогрецький філософ Алкмеон Кротонський близько 520 року до н. е. стверджував, що «мозок – це кивот душі». Проте весь парадокс розвитку європейського природознавства полягає в тому, що детальне серйозне вивчення мозку – органа, який відповідає за втілення психічних здібностей людини, почалося лише на межі XVIII і XIX столітть нашої ери. Ще просвітники та гуманісти, а також філософи і дослідники природи, що складали загін ідеологічного забезпечення Великої Французької революції, серйозно стверджували, що він являє собою лише «потворну зв’язку переплутаних кишок» і слугує «захисною оболонкою нижньої кістки черепа». Недивно, що гасла про загальну рівність і братерство швидко проросли на такому благодатному «натурфілософському» ґрунті.

1. Мозок як кивот душі

Першим, хто навів лад в «райському» саду демократії, що народжується, був видатний німецький лікар й анатом Франц Йозеф Галль (1758-1828), котрий створив вчення про локалізацію різних психічних функцій в тих або інших ділянках кори головного мозку і обґрунтував абсолютно революційне для тих часів положення, згідно з яким сила психічних та інтелектуальних здібностей індивіда залежить від міри розвиненості його мозку. Мало того, свободу волі, релігійний інстинкт і навіть здібність до моральних думок він проголосив залежними від «спадкових схильностей». Галль писав: «Ми приходимо до того висновку, що в організації людей та рас існують основні відмінності, часто надзвичайної важливості. Чим більше ми віддаляємося від загальних властивостей та дізнаємося про особливості окремих явищ, тим ближче ми є до пізнання природи. Твердження, що інстинкти сліпі, невірне, адже мотиви дії настановлені, так само, як тваринам: Кожен, заглиблюючись в себе, повинен відчувати і випробовувати, що воля та свобода є одне й те ж. Воля є збірний мускульний механізм організму… Не можна сумніватися, що рід людський забезпечений особливим органом, за допомогою якого він визнає Творця всесвіту і дивується з Нього. Фізичні обставини можуть зупинити розвиток тієї частини мозку, за допомогою якої Творець волів би відкритися людському роду. Якби було плем’я, організація якого була б абсолютно не розвинена в цьому відношенні, то воно до відчуття релігії і пізнання Бога не могло б бути здібнішим за тварин. Для тих істот, організація яких не розвинена в значенні певних здібностей, Бога немає».
Галль виділив 27 основних зон – органів (як він їх називав) локалізації вищих психічних функцій, рівень розвитку яких і зумовлює основні психічні і культурні відмінності між окремими особами, племенами і цілими расами. «Мозок є знаряддям всякого відчуття, кожної думки, кожного бажання. Розум є результатом одночасної дії всіх духовних здібностей. Цим можна пояснити, чому одна людина може володіти швидким та вірним розумінням щодо одних предметів і бути тупим відносно інших; так, він може мати уяву живу і плідну стосовно предметів одного роду, холодну та убогу для інших предметів. Один орган може діяти з більшою енергією, ніж інший та надати причину більш сильну. Відомо також, що народи з більшим мозком до того підносяться над народами з малим мозком, що підкорюють та пригноблюють їх, як завгодно. Мозок індуса значно менший за мозок європейця, і всім відомо, як декілька тисяч європейців підкорили і тепер тримають у залежності мільйони індусів. Так само, мозок американського тубільця менший, ніж мозок європейця, а з Америкою сталося те ж, що з Індією».

Невпинно перевіряючи всі свої сміливі гіпотези на практиці, Галль вирахував, що місткість черепа в білої раси складає від 75 до 109 кубічних дюймів, тоді як в раси монголоїдної вона становить від 69 до 93 дюймів. Будучи сином свого революційного часу і справжнім ученим-реформатором, Франц Йозеф Галль абсолютно не боявся переносити дані своїх антропологічних спостережень в соціально-політичну сферу, а також у галузь прикладного правознавства. «Всі здібності та схильності є природженими, тому рівність перед законом – найбільша несправедливість».
Один з піонерів фізіології німець Йоганн Мюллер (1801-1858) стверджував: «Психологом не може бути ніхто інший, як фізіолог». Англійський вчений Джон Бен у 1866 році опублікував книгу «Про вивчення характеру», в якій вказував: «Душа у всіх своїх проявах істотно залежить від головного мозку, вона тим розвиненіша, чим розвиненіший головний мозок, та стає кволою при недоліках і хворобах мозку». Відомий німецький дослідник природи і натурфілософ Лоренц Окен (1779-1851) намагався співвіднести особливості психофізіології органів чуття у представників різних рас, виходячи з міри їх розвитку. Його класифікація рас за п’ятьма основними відчуттями виглядала так: 1) шкірна людина – чорний африканець, відповідає стадії нижчих тварин; 2) язикова – коричневий австралієць і малаєць, відповідає рівню собаки; 3) носова людина – червоний американець, відповідає рівню ведмедя; 4) вушна людина – жовтий азіат, монгол, рівень мавпи; 5) очна людина – білий європеєць, що стоїть на рівні людини.

І лише з початком досліджень таких вчених, як Фрідріх Тідеман (1781-1861), П’єр Граціоле (1815-1865), Карл Фогт (1817-1895), Дмитро Миколайович Зернов (1843-1917), починається усвідомлене і цілеспрямоване вивчення специфіки й форми будови мозку різних людських рас. Зокрема, Карл Фогт першим виявив, що ударна в’язкість речовини мозку у негрів перевищує цей показник у білих європеоїдів.
Зрештою, у другій половині XIX століття було відкрито так звані «психомоторні центри», виникла теорія «нової френології», що називалась також «географією мозкової кори». Галль першим виявив мовний центр в лівому скроневому відділі, пізніше цю зону назвуть «Зоною Брока», на честь найвизначнішого французького антрополога Поля Брока (1824-1880). Цей видатний вчений першим почав усвідомлену кампанію по реабілітації наукової теорії Франца Йозефа Галля. Інший корифей антропології німець Йоганнес Ранке (1836-1916) у своїй фундаментальній монографії «Людина» (СПб., 1901) також підкреслив: «Перша спроба новітнього часу повернутися на дорогу Галля, в сенсі точно обмеженої локалізації функцій у мозковій корі людини, належить Брока. Проте, ми маємо зауважити, що стосовно локалізаційної теорії у всій її повноті, тобто зображення «географії мозкової кори» неминуче призведе не лише до локалізації волі й свідомості, але і до їх розчленовування, відповідно до різних центрів».
Таким чином, основне раціональне зерно всієї натурфілософської системи Галля все ж вціліло та з часом дало сходи, позаяк антропологи, психологи і фізіологи різними шляхами прийшли до одного і того ж висновку: відправлення основних психічних функцій людини здійснюється окремо і всілякі абстрактні розмови про якийсь «єдиний дух» не мають під собою жодних біологічних підстав. Найвидатніший німецький антрополог-еволюціоніст Герман Клаач (1863-1916) в книзі «Походження і розвиток людського роду» (М., 1910) також визнав за необхідне відзначити: «У новітній час спроба Галля знову цінується значно більше, ніж це було раніше, протягом довгого часу. Тепер усвідомлюють, що помилка Галля належить до тих, які лежать на шляху до успіхів знання. А оскільки кожне наукове завоювання, виражене в певній формі, має лише тимчасове значення, то на шляху до істини наукове дослідження спростує від помилки до помилки. Не раз ідея, давно відкинута як непотріб, через довгий час знову зринала і ставала на почесне місце. Якщо вчення про череп в тій грубій формі, яка була йому надана Галлем, і являє собою помилку, то в основі його вже знаходився у зародку те судження, що нині відіграє провідну роль в психології та психіатрії. Згідно з цим твердженням у мозку є певні центри фізіологічних відправлень частин організму, і зокрема, для органів чуття такими центрами є певні ділянки так званої сірої кіркової речовини великих півкуль».
Отже, була підтримана та розвинена основна ідея Галля про те, що між рівнем розвитку окремих ділянок кори півкуль мозку та силою розвитку відповідних психічних функцій існує певний жорсткий взаємозв’язок.

2. Причини нерівності ідей

Проте ще до початку епохи серйозних відкриттів в галузі неврології геніальні дилетанти – основоположники расової теорії стверджували, що якість ідей цілком визначається якістю будови мозку та органів чуття їх носіїв. Жозеф Артюр де Гобіно у своїй головній книзі «Досвід про нерівність рас» (1853-1855) писав: «У потворстві образів не можна звинувачувати природу абстрактного мислення, тому що вся справа в будові очей, умів та сердець, до яких звернені ці образи. Чорні й жовті аборигени могли розуміти лише потворне – воно було створене для них, і воно стало для них необхідним». Проте освіченій публіці Європи знадобилося більше півстоліття, щоб висновки подібного роду стали очевидними.
Визначний російський вчений Володимир Михайлович Бехтерьов (1857-1927) опублікував безліч робіт з невропатології, психіатрії, психології, морфології таі фізіології нервової системи, чим зумовив перехід досліджень на якісно новий рівень. Відкидаючи суб’єктивний і ще вельми емоційний підхід до науки свого часу, В. М. Бехтерьов першим сформулював принцип «об’єктивної психології», згідно з яким необхідно перш за все «вивчати біологічні основи психічної діяльності».
У своєму фундаментальному творі «Об’єктивна психологія» (СПб., 1907-1910, т. 3) він вказував: «Психічні відправлення мають зв’язок зі станом мозкового кровообігу і складом крові, що живить нервові клітини. Відомо також, що різні відправлення, а рівнозначно і патологічні зміни складу крові при загальних хворобливих процесах змінюють корінним чином і психічні відправлення. Немає жодного психічного процесу, який би був лише суб’єктивним або духовним у філософському значенні цього слова і не супроводжувався б певними матеріальними процесами».
Таким чином, специфіка і будова нервової системи у різних народів і рас завжди виявляються у всій великій кількості форм психічної і матеріальної діяльності. Пам’ятники культури ніколи не беруться з нізвідки, але створюються людьми конкретного расового типу, наділеного від природи расово-специфічною будовою нервової системи.
Жоден абстрактний дух ще ніколи нічого не створював, бо всі творіння на нашому світі несуть на собі тавра рас їх авторів.

«Об’єктивна психологія людини, не потребуючи самоспостереження, має на увазі лише одні об’єктивні факти і дані, які є результатом її нервово-психічної діяльності. Сюди відносяться психічно обумовлені рухи, мова, міміка, жести, діяння та вчинки, а в ширшому сенсі, що становить власне предмет об’єктивної психології народів, мова, звички, звичаї й побут окремих племен, їх закони та суспільний лад, їх промисловість і наука, їх філософія та релігія, їх поезія і красні мистецтва – словом все, чим характеризується зовнішня діяльність окремих та цілих народів», – писав Бєхтєрьов.
Інший всесвітньо визнаний класик російської науки Іван Петрович Павлов (1849-1936) також підкреслював, що «динамічні явища, котрі розігруються у центральній нервовій системі, мають бути віднесені до найтонших деталей будови апарату».
На можливість якісної та кількісної оцінки параметрів нервової системи і, зокрема, на здібність мозку до творення культури у представників різних рас та народів вказував і видатний совєтський психіатр Віктор Петрович Осипов (1871-1947) в своїй фундаментальній монографії «Курс загального вчення про душевні хвороби» (Берлін, 1923): «Головний мозок, та переважно, кора великих півкуль мозку є субстратом душевної діяльності. Доказом того, що душевна діяльність зосереджується у головному мозку і особливо в сірій корі великих мозкових півкуль, черпається з різних джерел: з галузі порівняльної анатомії, ембріології, з галузі фізіології, антропології, патологічної анатомії та гістології. Порівняльна анатомія вчить, що чим вище стоїть психічна організація індивіда, тим кращий розвиток виявляє його центральна нервова система та, зокрема, його головний мозок. Дослідження антропологів показують, що в міру того, як людині доводиться удосконалювати природні душевні здібності, його головний мозок стає більшим і важчим; мозок збільшується з посиленням боротьби за існування та зі зростанням культури, а некультурні народи, що стоять на тому рівні розвитку, на якому знаходилася стародавня людина, володіють за об’ємом і за вагою меншим мозком, в порівнянні з культурними народами».
Приблизно в цей же час І. П. Павлов висунув тезу, згідно з якою «всі подробиці будови мозку, що відкриваються, рано чи пізно повинні будуть віднайти своє динамічне значення». Шляхом багаточисельних лабораторних досліджень було виявлено, що особливості структури мозку повинні відповідати його функціональним особливостям. Таким чином, в неврології отримала потужний розвиток концепція єдності структури та функції. Відомий совєтський вчений Л.А. Орбелі у «Лекціях з фізіології нервової системи» (Ленінград, 1935) у зв’язку з цим вже абсолютно чітко підкреслював, що чим є вищим з еволюційної точки зору організм, тим більший розвиток отримує принцип локалізації функцій у центральній нервовій системі. Також і Л. С. Виготський, вказуючи на структуру центрів вищої психічної діяльності, говорив, що «локалізація вищих функцій не може бути зрозумілою інакше як хромогенна, тобто зв’язки, котрі характерні для окремих частин мозку, формуються в ході розвитку».
Таким чином, відмінності у будові мозку «культурних» і «некультурних» народів, «вищих» і «нижчих» рас мають під собою еволюційно-біологічні підстави.
Вища культура формується як результат більш вузької спеціалізації окремих ділянок мозку її творців. Між специфікою будови мозку різних рас та творами їх матеріальної культури існує прямий і чіткий функціональний взаємозв’язок. Раса та культура неврологічно взаємопов’язані, оскільки кожен біологічний вид завжди прагне виразити себе у пізнаваних, адекватних формах у процесі боротьби за існування, узаконюючи свій характер світогляду.
Вчення про локалізацію психічних функцій було сповна застосоване для пояснення культуротворчих здібностей мозку. Так, В. М. Бехтерьов ще у 1907 році писав про те, що лобові ділянки мозку пов’язані з «психорегуляторною діяльністю», а також з «правильною оцінкою зовнішніх вражень і доцільним, направленим вибором рухів згідно зі згаданою оцінкою».
І взагалі, на його думку, «у висхідному ряду тварин розвиток лобових ділянок відбувався паралельно розвитку інтелектуальних здібностей». І. П. Павлов у 1949 році також вказав на спеціальне взаємовідношення лобових ділянок мозку з найбільш складними формами умовно-рефлекторної діяльності, що лежать в основі «розумної поведінки». Академік П. К. Анохін стверджував, що весь «акцептор дії» пов’язаний з функціями лобових ділянок мозку. Англійський учений К. Прібрам встановив, що на основі лобових ділянок здійснюються складні процеси саморегуляції, що і керують актами поведінки. Є. Д. Хомська в книзі «Мозок та активізація» (М., 1972) сформулювала тезу, згідно якої з морфологічної точки зору в лобових ділянках зосереджений «командний потенціал» і «здатність до дії».
Але тоді зі всією очевидністю випливає, що відмінності в культурах і навіть окремих ідеологемах потрібно шукати у відмінностях будови, у тому числі і цих частин мозку. В.П. Осипов, ґрунтуючись на результатах практичних досліджень, абсолютно чітко стверджував: «Нервовий потік завжди легше спрямовується по колись вже уторованому шляху найменшого опору, який слугує вираженням загального закону прояву енергії, що здійснюється у ділянці нервово-психічної енергії, як похідної єдиної світової енергії».
Саме так, під впливом цього закону і виникають расові стилі в мистецтві, науці, релігії, політиці, економіці, тому що кожен стійкий біотип прагне виразити себе в характерних лише для нього формах і поведінці, ідентифікуючи реакції інших біотипів на його поведінку за принципом «свій – чужий».
Головна функція культури, таким чином, полягає в тому, щоб сигналізувати оточуючим про расове походження її творців. Тип ідеї завжди функціонально пов’язаний з конструкцією мозку її носія, і при їх неузгодженості неминуче виникає психічна патологія.
Жозеф Артюр де Гобіно звертав увагу на наступне: «Для азійських філософів дійсна мудрість полягає в тому, щоб підкорятися сильному, не протидіяти неминучому, задовольнятися тим, що є. Людина живе у своїх думках або у своєму серці, він приходить на землю, подібно до тіні, проходить по ній збайдужіло та покидає її без жалю. Мислителі Заходу не проповідують такі істини своїм учням. Вони закликають їх куштувати земне існування сповна й якомога довше. Неприйняття «убогості» – ось перше положення їх закону. Остерігатися божевілля серця і розуму – головна максима; насолоджуватися – перша і остання заповідь. Семітська філософія робить з багатої землі пустелю, чиї піски, щоденно наступаючи на родючий ґрунт, разом з сьогоденням поглинають і майбутнє. Протилежна їй арійська доктрина свідчить: борозни землю плугами, а море кораблями, потім, одного прекрасного дня, знехтувавши розумом з його примарними радощами, створи рай тут, на землі і врешті-решт, зійди у неї».
Базові стереотипи стратегій поведінки різних рас, відображені на рівні морфології і динамічного функціонування нервової системи їх представників, проявляють себе у всьому різноманітті життєвих форм, стилістично безпомилково вказуючи на першоджерело – конкретну расу. Тому цілком марно, наприклад, пояснювати філософію Шопенгауера у циганському таборі, оскільки вони расово-біологічно несумісні.
Родоначальник російської євгеніки – науки про поліпшення людської породи – М. К. Кольцов в своїй програмній статті «Генетичний аналіз психічних особливостей людини» (Російський євгенічний журнал, 1924. Т. 1. Вип. 3-4) ясно виділяв ідею, що «характеристика кожної окремої культури є характеристикою того конституційного типу нервово-психічних здібностей, який зіграв головну роль у створенні відповідної культури».
Найвидатніший сучасний американський політик Патрік Дж. Бьюкенен в гучній філософсько-політичній книзі «Смерть Заходу» (М., 2003), спираючись на дані офіційної кримінальної статистики в США і культурні досягнення рас, робить наступний переконливий висновок: «Історія показує, що немає і ніколи не було абсолютно рівних народів, культур і цивілізацій. Одні досягали величі регулярно, інші до неї взагалі не наближалися. Різняться способи життя, релігії, ідеї; рівності не знайти ніде. Мабуть, найважливіше, найкрасномовніше та найпереконливіше свідчення – це те, що немає і не може бути рівності ідей».
Визначний російський психолог і нейроморфолог А. С. Аркін у книзі «Мозок і душа» (М., 1923), обґрунтував тезу про те, що наш світогляд залежить від нашої душевної організації. До цього вагомого висновку він дійшов на основі довгих років практики. Так, в статті «Про расові особливості в будові півкуль мозку людини» (Журнал невропатології і психіатрії ім. С. С. Корсакова, 1909, книга 3-4, він писав: «Середня лобова борозна є борозною, яка більшою мірою, ніж інші борозни головного мозку, схильна до змін і у представників різних рас має різні контури». Крім того, ґрунтуючись на величезному закордонному матеріалі, Аркін впродовж всієї статті говорив про «мізки, багаті звивинами, котрі як відомо, вважаються більш досконало улаштованими».
Принципове відкриття А. С. Аркіна в даній статті полягає в тому, що «найбільш характерні расові відмінності відмічені в ділянці асоціативних центрів». Ці центри мають більш пізніший розвиток в порівнянні з іншими ділянками мозку. У них також легко читаються зовнішні морфологічні відмінності будови мозку у представників «вищих» і «нижчих» рас. Збагнення чужої та рівною мірою творення своєї власної культури тісно пов’язані з розвитком цих асоціативних центрів. Мова конкретної культури, її характер, відома витонченість або, навпаки, варварська грубість, глибина та чистота переживань, властивих їй, мають, таким чином, чіткі фізичні контури. Більшість думок про культуру, що висловлюються сьогодні ідеалістично налаштованими, абстрактними культурологами, не варті й одного вироку анатома середньої руки, здатного після короткої операції наочно показати, що від певних конкретних мізків високої культури і чекати було не можна.
Висновок в роботі Аркіна простий і переконливий: «Расові відмінності у будові головного мозку мають улюблені борозни та звивини, де вони виявляються набагато частіше та більш рельєфно».
Інший російський вчений Р. Л. Вейнберґ у статті «До вчення про форму мозку людини» (Російський антропологічний журнал, 1902 № 4) виявив расові відмінності у будові Роландових та Сильвійових борозен. Видатний німецький антрополог Карл Фогт також писав у зв’язку з цим: «Сильвійова щілина у негра має більш вертикальний напрям, так само і Роландова щілина».
Найвизначніший французький антрополог Поль Топінар у своїй фундаментальній книзі «Антропологія» (1879) підкреслював: «Звивини бувають набагато товстіші, набагато ширші та менш складніші у нижчих рас. Нерви у негрів і переважно нерви основи мозку товстіші, речовина їх мозку не така біла, як у європейців». Володіючи товстішою кісткою черепної коробки, про що писав ще старогрецький історик Геродот, представники негроїдної раси тому закономірно мають нижчий поріг больової чутливості. На цей нейрофізіологічний факт вказували ще у другій половині XIX століття асоціації боксерів, відмовляючи чорношкірим спортсменам брати участь в змаганнях на тій підставі, що вони менш чутливі до болю, аніж білі.
Про біологічні ж підстави культури Поль Топінар висловлювався з ще більшою виразністю: «Імпульси, властиві мозковій речовині, такі міцні, не дивлячись на виховання і цивілізацію, що зберігаються ще після схрещувань і помісей та допомагають розпізнати останні (…) Тоді питання про відмінні ознаки рас, що залежить від їх мозкової організації, набагато спроститься, і можна буде насправді довести, що спосіб діяльності мозку дає відмінні ознаки, подібно до форми черепа або особливостей волосся (…) Досить сказати, що ідеї моральності можуть скласти фізіологічні відмінності між расами. Порівнюючи байки й алегорії, що лежать в основі міфологій, наука сходить до пізнання взаємних «дотиків», у яких перебували народи, і, таким чином, відокремлює набуті ознаки від власних расових відмінностей (…) При ще більшому розширенні завдання, наука розкриє минулі стадії запозичень в розумовому житті, які робили одні раси у інших (…)

Продовження слідує

В.Б. Авдєєв

Джерело тексту: http://www.velesova-sloboda.org

Переклад: Соціал-Nаціоналістична Асамблея

2 Коментарів

  • RZ says:

    Очуметь, дайте две!
    Продолжение – в студию! И, если можно, полностью – без (…).

  • 38y says:

    Роман Перин – Психология Национализма

    Серьезным исследователям хорошо известно, что даже в советской России не прекращались работы по изучению генетических и антропологических различий рас и национальностей. Уже обнаружены открытые и закрытые диссертации, научные исследования институтов и лабораторий с 20-х по 90-е годы по вышеуказанным темам.

    А в межрасовых США подобные исследования всегда были приоритетными, особенно после появления вируса СПИДа и гипотезы о его расовом происхождении. Но эти исследования никогда не будут преданы широкой огласке. В причине этого загадочного молчания мы тоже постараемся разобраться.

    Перед многими психологами и психиатрами всегда стояла задача найти объяснение передачи по наследству приобретенных психических свойств человека. Начнем исследование этого вопроса с концепций совести и архетипов, предложенных Юнгом.

    Юнг Карл Густав (1875-1961) – всемирно известный швейцарский психиатр, психолог и философ, основатель «аналитической психологии». Председательствовал на Третьем и Четвертом психоаналитических конгрессах. В 1913 г. резко отошел от Фрейда и выпустил книгу «Метаморфозы и символы либидо», в которой отверг сексуальную интерпретацию либидо Фрейда. В 1921 г. вышла работа Юнга «Психологические типы».

    Он был президентом Международного Общества психотерапевтов (1933-1939), включивший в программу Общества темы о различиях в расовой психологии. В 1948 г. Юнг открыл в Цюрихе Институт аналитической психологии. Определяющее место в аналитической психологии Юнга занимает положение о коллективном бессознательном, в котором в виде архетипов отражен предшествующий опыт расы.

    В своей теории архетипов Юнг подчеркивает важность первоначальных образов в формировании коллективного бессознательного. В свою очередь, первоначальные образы по Юнгу являются базой зарождения первичных идей, от которых зависит содержание вторичных идей, связанных уже непосредственно с мыслительным процессом.

    Говоря об инстинкте, Юнг определял его как «побуждение (impulsion) к определенного рода деятельности», включая «все психические процессы, не контролируемые сознанием». Нам известно, что повторяющиеся множество раз психические переживания в конечном итоге закрепляются в человеке на уровне инстинкта. Эти приобретенные инстинкты я бы обозначил как разумные инстинкты, т. к., в отличие от изначально данных природой, в их формировании непосредственно участвует сознание человека и прежде всего – память всей расы. Юнг уверен, что человек обладает способностью «прямого, интуитивного проникновения в этот необыкновенный мир «магических» идей, которые неразрывно связаны инстинктами и не только отражают их форму и способ проявления, но и выполняют по отношению к инстинкту «роль спускового крючка».

    Сложность изучения этого вопроса всегда заключалась в отсутствии подтверждений со стороны биологии и генетики механизма данного процесса. Явление как факт психологами определено, но наука не может «пощупать руками» носителя передачи приобретенных психических свойств по наследству. Не ясно, как происходит формирование памяти расы, способной закрепляться на генетическом уровне.

    Давно опробованный в психологии «метод близнецов», предложенный английским психологом и антропологом Френсисом Гальтоном (1822-1911) при изучении однояйцевых (монозиготных) близнецов, подтверждает наследственную обусловленность не только интеллектуальных способностей, но и психических и психологических. В частности, известны случаи, когда однояйцевые близнецы, будучи разлученными в детстве или младенчестве, встречаясь по прошествии многих лет, обнаруживали, что они не только носят один и тот же фасон одежды, любят одни и те же цвета, но и слушают одну и ту же музыку, любят одних и тех же писателей и художников.

    Высокая информативность «метода близнецов» при анализе передачи наследственных способностей обуславливается тем, что однояйцевые близнецы имеют идентичный генотип.

    Для изучения подобных явлений появилась пограничная с генетикой область психологии – психогенетика. Исследования, проведенные психофизиологами на монозиготных близнецах, подтверждают детерминированность особенностей психики и реакций генотипическими факторами. (См. Проблемы генетической психофизиологии человека. М., 1978.) Но и это не убеждает скептиков, исходящих из принципа «Этого не может быть, потому что этого не может быть никогда». Этот спор уходит своими корнями в XIX век, когда сторонники эволюционной теории естественного отбора по Дарвину спорили с эволюционной теорией Ламарка (1744-1829), который настаивал на наследовании признаков приобретенных от воздействия среды.

    Генетики утверждали, что только к 2007 г. они смогут расшифровать полностью человеческий геном. С 1989 г. идет работа над международной программой «Проект человеческого генома». Цель этого «Проекта» заключается в идентификации каждого гена, в определении его функции. Но почему-то проект объявили на 90% выполненным уже в 2001 г., заявив, что человек почти ничем не отличается от дождевого червя?! Весь вопрос, насколько прост дождевой червь для этих ученых?! Давно известно, что даже бактерии и вирусы, имея свою «генетическую память», вносят в нее приобретенные свойства и передают их по наследству. Примененные против одного поколения бактерий и вирусов антибиотики уже бессильны против нового поколения микроорганизмов. Если у примитивных организмов признается факт передачи приобретенной информации, то почему отказывается в этом сложнейшему и мало еще познанному человеческому организму? Ученым, изучающим механизмы памяти, уже известно следующее.

    «Проблема памяти является предметом настойчивого научного поиска биологов, физиологов, биохимиков, физиков, кибернетиков и представителей ряда других специальностей. Опыт показал, что успех возможен только с помощью интегративного подхода и комплексного изучения этой многоплановой, многогранной проблемы. В то же время в интересах ускоренного прогресса в этой области, а также в связи с возможностями методик различных наук допустимо и целесообразно проведение этапных аналитических исследований физиологических, биохимических и ряда других аспектов памяти.

    Биологически, по-видимому, наиболее целесообразно иметь разные формы памяти. События, абсолютно важные для сохранения вида, фиксированы в генетической памяти. Генетическая память скорее развертывается, чем развивается, в течение жизни индивидуума; в генетическую память индивидуально формирующаяся в течение жизни память вносит необходимые коррекции. На события, важнейшие для сохранения индивидуума как представителя вида, в случае, если не все параметры этих событий заранее предсказуемы, существует форма мгновенной памяти типа запечатления.

    Эта форма памяти, как правило, проявляется в раннем онтогенезе, хотя встречается и на более поздних этапах индивидуального развития. И, наконец, на большинство других событий жизни организма, и особенно человека в социальной среде, существует более или менее быстро, но не мгновенно формирующаяся память. Она и определяет возможность нашего существования в обществе, возможность общения. Когда мы пытаемся искать пути ускорения формирования этого типа памяти, мы должны всегда помнить, что этот на протяжении многих тысячелетий выработавшийся биологический механизм выгоден тем, что позволяет не только отфильтровать поступающую информацию, но и соотнести ее с прошлым опытом, позволяет иерархически организовать ее.

    Естественно, в течение жизни все время происходит переформирование иерархии памяти со всеми вытекающими отсюда последствиями облегчения ассоциативного поиска нужной информации» (Бехтерева Н.П. Введение. Международный симпозиум «Механизмы управления памятью». Ленинград, «Наука», 1979. Выделено мной – Р.П.)

    «Адаптация, являющаяся одной из характерных, а может быть самой характерной чертой живого, не может проявляться без утилизации и накопления прошлого опыта – памяти. Поэтому память как свойство живого накапливать индивидуальный опыт в эволюции, очевидно, зародилась одновременно с проявлением жизни. Не исключена возможность, что основные механизмы фиксации индивидуального опыта подобно фиксации генетического кода являются общими для всего живого» (Крылов. О.А. Значение ядерной ДНК нейронов головного мозга в механизмах фиксации адаптивной памяти. Там же. Выделено мной – Р.П.)

    Итак, приобретенная информация способна передаваться по наследству; и, что крайне важно «генетическая память скорее развертывается, чем развивается», когда-нибудь будет раскрыт этот механизм во всех его тонкостях. Но мы будем оперировать теми фактами, которые есть на сегодняшний день. Юнг, указывая на множество случаев, когда акт совести совершается бессознательно, приходит к серьезным сомнениям «относительно полной зависимости бессознательных содержаний от сознания». «Ведь совесть, – писал Юнг в своей работе «Совесть с психологической точки зрения», – с древнейших времен понималась скорее как божественное вмешательство, чем как психическая функция; ее приказ означал vox Dei, глас Божий. Совесть является автономным психическим фактором». Из этого следует, что совесть не может являться продуктом только воспитания или обучения.

    «События, происходящие в бессознательном, не только постоянно сопровождают сознательный процесс, но часто руководят им, помогают ему и, наконец, прерывают его….Мы получаем сообщения и интуитивные догадки из неизвестных источников» (Юнг К.Г. Психология архетипа младенца. Душа и миф: шесть архетипов. Киев-Москва, «Порт-Рояль- Совершенство», 1997).
    Противники передачи расовой памяти по наследству прибегают к аргументам вроде сравнения понятий совести, добра и зла у разных рас и народов, которые бывают крайне противоположны, как и внешний облик этих рас и народов. Но они исходят из того, что все человечество произошло от одного общего предка. Их доводы несостоятельны, хотя бы потому, что нельзя отрицать понятие расового типа совести. У каждой расы и этноса свое понимание добра и зла, обусловленное временем, обстоятельствами, религией и прежде всего историей происхождения и формирования каждой расы и каждого этноса.

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *


*