Дана стаття є уривком із книги Дюверже “Політичні Партії”. В ній розглядається природа політичних партій, їх типи, еволюція та метаморфози. Для соціал-націоналістів, котрі будують свої організаційні прояви за орденським зразком має бути цікавим і пізнавальним.

Ф. Тьоніс в 1887 р. виділив дві категорії соціальних об’єднань – спільнота (Gemeinschaft) і суспільство (Gesellschafl). Згідно з його уявленням, мова тут має йти не стільки про конкретну об’єктивну класифікацію, скільки про нормативні поняттях, ідеальні типи. Це розрізнення містило також і  деяке ціннісне судження: спільнота у порівнянні з суспільством, на думку Тьонісу, являє собою вищий спосіб асоціації. Вплив цієї концепції пізніше виявився в ідеології націонал-соціалізму. Залишаючи осторонь метафізичний романтизм і переносячи концепцію Тьоніса в сферу суто наукових фактів, можна побачити в його ідеях цікаву класифікацію соціальних об’єднань. Будучи дуже загальною, вона тим не менш дозволяє пролити світло на природу зв’язків солідарності всередині партій, особливо якщо доповнити її третьою категорією асоціацій, як це зробив у 1922 р. Шмаленбах, позначивши цей додатковий тип терміном Bund, що ми переведемо по-французьки терміном “орден “(у тому сенсі, як він вживається у висловах: релігійний орден, Мальтійський орден, ітд.).

Спільнота характеризується двома сутнісними рисами. Це перш за все соціальна асоціація, заснована на близькості, сусідстві (на солідарності за родством, як сказав би Дюркгейм). Мова може йти про близькість географічну: село, комуна, прихід, нація. Це може бути і близькість психологічна або кровноспоріднена (особливо наполегливо Тьоніс підкреслює спільність крові) – найкращим прикладом служить тут родина. Нарешті, мова може йти про близькість духовну, свого роду єдинокровних умів, по якій знаходять близьких і собі подібних: дружба, по Тьонісу, майже вкладається в поняття спільноти. Вона виходить за його межі постільки, оскільки в ній присутній момент “виборної спорідненості”, пов’язаний зі свободою вибору, тоді як спільнота – соціальне об’єднання природне, спонтанне, попереднє індивіду; така її друга сутнісна характеристика. Спільноту не створюють – її виявляють, відкривають. У спільноту, грубо кажучи, не вступають – в ній опиняються автоматично, хочуть того чи ні. З спільнотою пов’язані родовими узами, уникнути її неможливо. Індивід природно належить до своєї родини, свого села, своєї батьківщини, своєї раси – і приналежність ця природна, мимовільна.

Суспільство характеризується рисами прямо протилежними. Воно являє собою свідоме соціальне об’єднання, засноване на договорі і вступі членів. У нього входять вільно, з власної волі – але можуть і не входити. Суспільство – продукт цілком і повністю штучний – у природі воно не існує. Його створюють, бо бачать у цьому певний інтерес. Товариство засноване не на сусідстві, близькості або кровній спорідненості – грунтується на інтересі. Належність до асоціації пов’язана у даному випадку з вигодами, які звідси можна отримати. Але в даному випадку поняття інтересу треба розуміти широко і багатогранно. Він, очевидно, включає інтереси матеріальні, які служать підставою торгових товариств, профспілок, страхових товариств, асоціацій солідарності; це також інтереси інтелектуальні, які виявляються джерелом створення наукових асоціацій, літературних чи філософських гуртків, академій, художніх об’єднань; чи інтереси моральні, викликають до життя благодійні об’єднання, товариства тверезості, асоціації взаємної допомоги. Він охоплює і потреби, які можна було б назвати “інтересами дозвілля”: вони породжують різні спільноти, допомагають індивідам розважитися – в паскалевском сенсі (тобто розкрити себе, причому розваги ці припускають найчастіше колективні форми: спортивні клуби, гуртки для гри в бридж, суспільства гри в м’яч, любителів рибної ловлі, асоціації туристів, аматорські театри, союзи білліардістов, скаутів, ітд. Нарешті, сюди мають бути також включені і інтереси, які можна було б назвати емоційними: люди нудьгують на самоті, відчувають потребу в спілкуванні; їм подобається зустрічатися, задовольняючи тим самим своє марнославство (адже у групі можна звернути на себе увагу, блищати, підкорювати – а то й епатувати – публіку, ітд.) або спрагу діяльності (якщо вірно, що дія – джерело насолоди, як стверджував Платон). Скільки феміністських товариств, особливо тих, що збирають дам респектабельного віку, настільки поширених в англосаксонських країнах і ще більше – в Америці, не мають рівно ніякої іншої мети! До того ж різні види інтересів звичайно переплітаються між гобой, так що одні маскують або заміщають інші. Так, багато благодійних організацій фактично створені для того, щоб показуватися на людях і отримувати задоволення від публічного спілкування. Варіантів тут вельми багато, але саме поняття спільноти залишається досить визначеним.

Орден, описаний Шмаленбахом, займає проміжну позицію між спільнотою і суспільством. Як і суспільство, орден заснований на вольовий, свідомої приналежності: це не продукт природної, стихійної еволюції, а результат цілеспрямованого людського діяння. Проте долучення до ордену має зовсім інший характер, ніж вступ до спільноти. Варто було б, грубо кажучи, розрізняти вступ і ангажування (франц.: engagement – добровільне зобов’язання, договір; добровільний вступ. – Прим. Перекл.). Перше є приналежність куди менш міцне, ніж друге. Ангажування – вступ тотальний, це орієнтація всього життя. Вступ – приналежність обмежена, що охоплює лише частину діяльності вступу, воно не пов’язане з його глибинним “я”, його інтимним буттям. Інакше кажучи, вступ – спеціалізований зв’язок, ангажування – тоталітарний. До цього потрібно додати, що ангажування не відчувається індивідом як акт повністю довільний: той, хто заангажований, завжди відчуває – більшою чи меншою мірою – почуття внутрішньої необхідності, найглибшої обов’язковості, повинності. Тут доречно нагадати поняття “покликання” або “звернення”, сутнісно пов’язані зі вступом до ордену або з переходом з одного в інший. Само собою зрозуміло, що орден – на відміну від спуспільства і за схожістю з спільнотою – заснований не на інтересі. Ангажування в орден швидше має характер жертвоприношення, самозречення, того самого “входження тісними вратами”, про який говорить Євангеліє. В основі ордена лежить глибока потреба в єднанні, відмову від особистісного, розчиненні індивіда в надрах групи, трансцендентної по відношенню до нього. І тим не менше ми знову зіткнемося тут і зі слідами духовної єдинокровності, яка виступає, по Тьонісу, одним з елементів спільноти, і з емоційним інтересом, що становить одну з підвалин суспільства: але ці риси в ордені відрізняються як інтенсивністю, глибиною, обсягом спілкування, так і тим почуттям трансцендентності, яке відчувають при цьому всі його члени. Крім того життя ордена внутрішньо притаманне напруга, ентузіазм, вируючий ритм: якщо порівняти його з “холодним” суспільством, то можна підкреслити якийсь особливий внутрішній “жар” ордена. Молода релігія, чернечий орден, шлюб по любові – до таких прикладів вдається Шмаленбах і його послідовники, кажучи про орден.

Доречно задатися питанням: чи представляє орден якись третій різновид соціальних асоціацій, протистоїть суспільству і спільноті, або просто він відрізняється всього лише деякою особливою інтенсивністю рис, властивих і того, й іншого? Адже описав ж Франсуа Моріак у своїх романах шалені й трагічні сім’ї-клани, де спільноти виявляється досить близькою до ордена. Точно так само надмірно екзальтований патріотизм здатний додати характер ордена націям, племен чи сільським громадам на ранніх стадіях їх розвитку. І навпаки, чернечі ордени і тоталітарні партії нерідко демонструють нам приклади ордена-спільноти. Саме це мав на увазі Шмаленбах, кажучи про недовговічність ордена і закони природної деградації, яка їм управляє: внутрішнє напруження поступово падає, ентузіазм слабшає. Орден як би “охолоджується”, з тим щоб одного дня перетворитися просто в спільноту чи суспільство: як відомо, релігія вмирає в церкві, а шлюб по любові – в рутині звичного спілкування … Тут не місце дискутувати з цього питання, нам досить констатувати, що орден цілком реальний як явище, а саме це поняття дозволяє розкрити природу такого цікавого для нас феномена, як приналежність (appartenance) до партії. Поняття ордена дозволяє шляхом зіставлення перевірити правомірність двох класифікацій, раніше вже прийнятих нами: це, по-перше, поділ партій на тоталітарні і спеціалізовані, а по-друге – протиставлення спільноти, суспільства та ордена. Що стосується класифікації партій, то можна стверджувати: поняття ордена і тоталітарної організації майже повністю збігаються; всі тоталітарні партії мають характер ордена, і всі партії, що носять характер ордена, суть тоталітарні. Тільки поняття ордена дозволяє по-справжньому осмислити структуру тоталітарних партій. А відмінність спільноти і суспільства в принципі виявляється саме в спеціалізованих партіях, природу яких воно адекватно виражає. У той же час риси даних відмінностей можуть бути відзначені і в тоталітарних партіях: для юного громадянина СРСР, з дитинства вихованого на комуністичній ідеології, партія – це спільнота, а для новонаверненого в західних країнах вона буде швидше суспільством. І тут ми знову повертаємося до думки про те, що поняття ордену, ймовірно, більше висловлює особливу модальність, яка забарвлює і спільноту, і суспільство, ніж представляє самостійну, відмінну від них категорію.

Якщо з урахуванням усього цього застосувати класифікацію Тьонісу-Шмаленбаха до осмислення партій, можна констатувати комплексність зв’язків причетності (participation). У будь-якій партії співіснують всі три типи соціальних зв’язків. Для деяких членів партії, рухомих традицією, класовим імперативом, сімейними, професійними або місцевими звичками, партія – це спільнота. Для тих, кого залучили можливі матеріальні вигоди, моральної або ідеалістичний імпульс або схильність до політичної діяльності, партія виступає як суспільство. І, нарешті, для третіх, кого підштовхує ентузіазм, пристрасть і жага до спілкування, партія – це орден. До останньої категорії найчастіше належить молодь або інтелігенція. Але різні види причетності цілком можуть перехрещуватися і нашаровуватися навіть у межах однієї і тієї ж індивідуальної свідомості. Нерідко поєднуються традиція і інтерес, тобто сплав спільноти і суспільства; точно так само в комуністичних партіях (зразка КПРС) ми стикаємося зі збігом природної причетності до партії через приналежність до певного соціального класу і тоталітарних пристрастей, тобто сплавом спільноти та ордену. А до властивої ордену тоталітарної екзальтації часом домішуються – свідомо чи підсвідомо – марнославство, потреба в самоствердженні, смак до публічної діяльності, то є емоційний і розважальний інтерес, який лежить в основі суспільства. Щоб віднести партію до якої-небудь з трьох категорій (суспільство, спільнота, орден), доведеться виходити лише з питомої ваги в ній кожного з трьох цих видів соціального зв’язку. Партію, де переважають зв’язкиу соціетарного типу, можна розглядати як партію-спільноту, партією-орденом вважати ту, в якій між організацією та її членами домінують зв’язку відповідного типу ітд. У таких межах поняття суспільства, спільноти і ордена дозволяють дати класифікацію політичних партій і в той же час виявити шляхи їх еволюції.

У соціетарних партіях завжди превалює інтерес і воля: тут ми майже не зустрінемо пристрастей до традицій або порядків ордену. Буржуазні  партії XIX століття могли б служити вдалим прикладом суспільств, якщо б ще через багатьох своїх членів, вони не були пов’язані з ліберальною або консервативною традицією, що все ж таки частково надає їм відтінок спільноти. Деякі сучасні центристські партії носять той же самий характер – головним стимулом членства в них виступає та відчутна перевага, яка забезпечує їх проміжна позиція в політичних битвах, і гонитві за привілеями. Американські партії теж частково належать до цієї категорії, хоча більшість симпатиків підтримує їх через сімейні або місцеві традиції; для маси ж власне активістів головною підставою виступає інтерес. Цей приклад наочно показує, що природа причетності дуже неоднакова для різних категорій. У всякому разі, думається, цілком правомірним буде стверджувати, що виборці і члени партії пов’язані з нею відносинами різного типу: серед виборців домінує тип спільноти, навіть у тих партіях, члени та активісти яких пов’язані з нею швидше соціетарним чином. До того ж слід було би ретельно розрізняти просто членів партії і справжніх активістів. Будь-яке узагальнення, не враховуючи ці відмінності класифікацій буде ненадійною.

Деякі партії більш точно пов’язані з типом спільноти, як наприклад, партії соціалістичні. Вони заявляють про себе – або принаймні заявляли на початку XIX століття – як про партії класові; а належність до певного соціального класу – це зв’язок спільнотного характеру. Оскільки приналежність до партії класово детермінована, партія виступає як спільнота. Поставивши на місце ліберальне поняття партії, заснованого на ідеології або інтересі, концепцію партії як політичного вираження соціального класу, марксизм замінив соціетарную концепцію партії спільнотою. Найбільш повний розвиток ця теорія отримала в деяких країнах народної демократії, де кожна партія відповідає певному соціальному класу. У СРСР же, навпаки, скасування класових протилежностей, як стверджує офіційна пропаганда, призвело до однопартійної системи. Однак поняття партії-спільноти виходить далеко за межі поняття партії-класу. Наприклад, в американських партіях, соціальна неоднорідність яких впадає в очі, приналежність до тієї чи іншої  партії часто пояснюється звичаєм, звичкою або традиціями – фамільними або місцевими. Багато зараховують себе до республіканців тому, що такими були їхні батьки і діди, бо “республіканізм” становить невід’ємну частину фундаментальних правил їхнього виховання. Південяр ж демократ тому, що він – білий; тому, що його предки – заколотники часів війни між Північчю і Півднем, і хай нарешті тому, що було б просто непристойно і некоректно раптом взяти та оголосити себе республіканцем. Відомо кілька вульгарних, але влучних французьких виразів: “всмоктати республіканські переконання з молоком матері”, бути “республіканцем з усіма потрохами”. Вони відображають ніщо інше, як прихильність до традиційної партії.

Нарешті, описаного Шмаленбахом поняттю ордена відповідають партії комуністичні і фашистські (тут автор використовує популярний для Заходу спосіб споріднювати всі правототалітарні рухи під спільною назвою “фашистські” – примітка Технократа). У Німеччині, де концепція ордена явно співзвучна якимось глибинним національним інстинктам, націонал-соціалісти цілком виразно саме її і втілювали в життя. Більшість фашистських партій також слідували цьому прикладу. Містика ордена – важливий елемент фашистської ідеології. І, навпаки, в комуністичній ідеології вона на перший погляд не має місця, але сама партійна термінологія змушує згадати про термін “орден”. Та й концепції Леніна і Сталіна про керівну роль партії, що об’єднує найбільш свідомі, віддані й мужні елементи робочого класу, ведуть до того ж самого поняття. Партія вимагає від своїх членів повної заангажованості, байдужості до матеріальних благ і аскетичного способу життя; вона насаджує серед них дух общинності і самозречення (горезвісне “суворе братство”, про який говорив А. Мальро в період своїх комуністичних захоплень) – все це не що інше як типові ознаки ордена. Підставою для такого твердження виступає і та абсолютна дисципліна, і та відданість perinde ас cadaver (лат.: душею і тілом), якій ця партія вимагає від своїх членів, що зближує її з самими великими і знаменитими релігійними орденами. Навіть концепція партії як “революційної еліти”, “ферменту, що піднімає маси”, “авангарду робітничого класу” точно так само походить від поняття ордену. Досить зіставити риси комуністичної партії з основними характеристиками, службовцями  для опису ордену, щоб констатувати їх цілковиту тотожність.

Цінність розрізнення понять “суспільство”, “спільнота”, “орден” не вичерпується тим, що воно дозволяє дати класифікацію політичних партій виходячи з природи властивих їм зв’язків солідарності.Завдяки йому можна простежити цікаву еволюцію. На першому етапі розвитку партій суспільний тип змінюється спільнотним. У XIX столітті, коли партії лише складалися, вони необхідно набували форму суспільства: вони за визначенням не могли виникнути як природні, спонтанні, мимовільні асоціації, оскільки саме людська ініціатива тоді створила їх, і перші охочі туди увійти просто зобов’язані були здійснити акт вільної волі. У буржуазних демократіях, заснованих на цензованому виборчому праві, в умовах якого ці партії функціонували на першому етапі своєї історії, вони явно базувалися на матеріальних та ідеологічних інтересах, причому другі досить часто служили прикриттям перших. Вірність партії майже не мала сенсу: партію міняли, коли змінювалися інтереси, якщо тільки вона сама не зраджувала ідеологію і тактику. У консервативних і ліберальних партіях Європи чітко простежується ряд повних переворотів у поглядах на свободу торгівлі, аграрну політику, соціальне законодавство ітд. Так само чітко простежується і перехід політичних діячів з однієї партії в іншу, що виглядало цілком природним. Два фактори, мабуть, перетворили систему партій-суспільств в систему партій-спільнот. По-перше, це старіння буржуазних партій, що створило певні традиції. Для батьків-засновників партія була суспільством; для синів, які отримали партійну приналежність в якості сімейного спадку, вона набувала вже риси спільності. І ці риси тільки посилювалися від покоління до покоління з допомогою того добре відомого механізму, за допомогою якого відбувається перехід від узурпації в легітимні монархії: такий же й універсальний природний закон поступового перетворення суспільств в спільноти. Сьогоднішнє нововведення завтра звертається в звичку; нинішнє співтовариство породжує майбутню громаду. Що стосується партій, така еволюція була прискорена вторгненням в політичне життя пролетаріату у формі партій-класів: з моменту свого виникнення соціалістичні партії дійсно прийняли характер партій-громад, бо вони базувалися на одному соціальному класі, і всіляко його звеличували, тим самим посилюючи цю спільність. Наслідком цього стало усвідомлення старими партіями свого власного класового характеру, що в свою чергу природно передбачало їх метаморфозу. Таким чином, виникнення марксизму і соціалістичних партій і старіння партій буржуазних в сукупності своїй перетворили останніх з партій-суспільств в партії-спільноти.

І, нарешті, захід сонця традиційних релігій і поступове занурення політичних доктрин у ту сферу, де раніше безроздільно панувала релігія (що вище вже було описано), також мали тенденцію направляти еволюцію структури партій у бік ордена. Повернемося тепер безпосередньо до аналізу факторів, які породили тоталітарні партії, тому що повне тотожність природи ордена і тоталітаризму вже було нами відзначено. Отже, друга фаза розвитку тоталітарних партій полягає в переході їх від спільноти до ордена. Але дана фаза виглядає менш чіткою і універсальною, ніж попередня: тоталітарні партії типу ордена все ще залишаються винятком у загальній масі політичних партій. До того ж усередині цих партій-орденів вимальовується певна еволюція. Перш за все можна було б відзначити деяку зрушення від ордена-суспільства до ордена-спільноти, помітну в правлячих партіях (орден розглядається в даному випадку виключно як модальність, притаманна і суспільству, і спільноті, а не в якості особливої ??і протиставленої їм соціологічної категорії). До взяття влади партія націонал-соціалістів була орденом-суспільством, але для молодого, з дитинства відібраного і вихованого в Гітлерюгенді вона швидше являє собою орден-спільноту. Відзначимо, що правлячі тоталітарні партії мають тенденцію закривати безпосередній доступ до своїх лав, щоб забезпечити собі поповнення з “молодої порослі”, що виділяється зазвичай в особливу структуру.

Але чи не властива партіям-орденам тенденція еволюціонувати до суто типу спілньоти, поступово звільняючись від своєї тоталітарної природи, властивого їм ентузіазму, екстремізму і внутрішньої напруги? На початку XIX століття перші соціалістичні партії мали над своїми членами влади, що нагадувала владу релігійного ордену; але потім вони зазнали того роду деградації, який Шмаленбах якраз і вважав природним законом ордена. Можна не сумніватися, що комуністичним і фашистським партіям теж цього не минути – якщо тільки їм дозволять слідувати їх природним шляхом. Але сама структура цих партій і зусилля їхніх вождів виявляють явну тенденцію протидіяти такій лібералізації. Механізми самочищення і чисток, відлучення і розколів поряд з регулярним омолодженням кадрів і формуванням все більш просунутих нових вождів укупі з усе більш витонченим впливом на членів партії (через осередки і служби безпеки) якраз і мають своєю головною метою запобігти втрату партією структури ордена. Систематична боротьба проти “деградації енергії” виявляється у всіх соціальних групах. Пройдена дистанція поки недостатньо велика, щоб можна було судити про те, наскільки ця протидія успішна. Однак еволюція комуністичних партій ось уже протягом двадцяти років не виявляє ані найменшого ослаблення ні тоталітарної їх природи, ні характеру ордена, навпаки, вони, мабуть, навіть посилюються – особливо це властиво правлячим партіям в умовах однопартійності (СРСР). (Щоправда після розпаду СРСР цю тезу можна переглянути, однак досі існують ряд країн із однопартійним режимом — примітка Технократа) Так само йде справа і в тих партіях, які діють в рамках демократичного плюралізму. І видається дуже малоймовірним, щоб у доступному для огляду історичному майбутньому шляхом простої внутрішньої еволюції вони змогли б перетворитися з ордена в спільноту.

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *


*

Наступний запис
»