Починаючи з ранніх цивілізацій і до сьогодні воєнна сила відігравала головну роль у процесі забезпечення безпеки особи, держави чи їхніх коаліцій і союзів. Історія свідчить про те, що саме завдяки воєнній силі держави та цивілізації поширювали власні кордони та впливи.
На думку багатьох учених агресивність є невід’ємною сутністю людини і суспільства. За визначенням А.П. Назаретяна, будь-який живий організм підтримує свою життєдіяльність у процесі постійної взаємодії з навколишнім середовищем, використовуючи енергію, що вивільняється при руйнуванні інших систем. Отже, за його визначенням, «інтелект за своїм генезисом і за однією з вихідних функцій є інструментом агресії».
Багато дослідників ранньої стадії розвитку людства вважають, що впродовж початкового періоду геноцид був нормою відносин між конкуруючими стадами-племенами. У процесі подальшого розвитку з’являється соціально структуроване суспільство, яке керується певними нормами та правилами. Хоча впродовж усієї історії, включаючи й сьогодення, пошук ворогів і намагання досягти своїх цілей за допомогою сили так і залишилися вельми поширеною практикою.
Використання сили для вирішення політичних, економічних, культурно-релігійних та інших завдань системно досліджувалося в монографії О. Бодрука. За його визначенням, специфікою соціального насильства є його антропоморфний характер, який свідчить, що об’єкти і суб’єкти застосування сили – це окремі люди, певні соціальні групи (релігійні, професійні, етнічні, політичні) або політичні утворення (партії, держави, союзи держав). Крім того, у соціальній сфері сила включає одночасно з матеріальним ще й політичний та духовний компоненти. Сила демонструє певну специфіку сфери суспільного життя, де застосовується. Наприклад, матеріальне насильство пов’язане з важливими проявами життєдіяльності суспільства і може реалізовуватись у вигляді позаекономічного та економічного примусу, нерівного розподілу вироблених продуктів, примушення до тяжкої фізичної праці, крадіжок, позбавлення засобів існування тощо.
Поряд із матеріальним у суспільстві має місце і духовне насильство, що передбачає підпорядкування волі та свідомості людей певним поглядам (філософським, правовим, моральним, релігійним, естетичним, політичним тощо). Воно ґрунтується на «брутальному зламі» вже існуючої позиції, реалізується, як правило, всупереч бажанню людей і підкріплюється певним набором зовсім не духовних засобів покарання за «бунтівні погляди». В умовах використання новітніх інформаційних технологій духовне насильство застосовується у вигляді «інформаційних війн».
Політичне насильство, виявляючи специфіку політики як певної форми відносин між великими групами людей з приводу захоплення та утримання влади, забезпечує за допомогою владних структур пріоритет одних соціальних груп, політичних утворень чи політичних інститутів над іншими.
Крайньою формою політичного насильства є війна. Відомий вислів німецького військового теоретика К. Клаузевіца про те, що «війна є не тільки політичний акт, а й справжнє знаряддя політики, продовження політичних відносин, проведення їх іншими засобами», є актуальним і на початку ХХІ століття. Безперервні війни між племенами, народами, націями, імперіями, кланами, партіями відбувалися впродовж усієї історії, при цьому головними напрямами діяльності держави у військовій сфері були, з одного боку, захист, власної території та збереження ресурсів країни, а з другого – проведення політики захоплення чужих територій, пограбування матеріальних цінностей, втручання у внутрішні справи інших країн.
На думку деяких сучасних філософів, війна виконує роль своєрідного «екзамену націй», коли історично застарілі соціальні форми, держави, уряди вивільняють місце свіжим силам і новим формам організації суспільства. Відомий американський геополітик Н. Спікмен у роботі «Американська стратегія у світовій політиці» стверджував: «Усі форми насильства, руйнівні війни включно, припустимі у міжнародному співтоваристві. Сила визначає здатність виживати, здатність нав’язувати свою волю іншим, здатність диктувати тим, хто не має сили і можливості зупиняти вчинки тих, у кого менше сили».
Однак війна не завжди виконує подібну функцію. Хоча сила і сприяє народженню нового суспільства, але ж вона і знищує його одночасно. Нерідко військове насильство знищувало людські цивілізації, що спричиняло перетворення не тільки політичного, соціального та культурного характеру, а й мало значення для всього людства в цілому.
Разом з тим, сила не залишається абстрактною категорією. Зміни в силових засобах, цілях і формах її застосування потребують конкретно-історичного підходу до силової політики, що її запроваджують національні та міжнародні інституції.
На думку професора П. Гуревича, яку він висловив у передмові до книги Е.Тофлера «Війна та антивійна», «розповсюджене визначення війни як дійсного або можливого насильства значного масштабу та тривалості і як форми відносин між політичними та організованими системами є неповним». Історії відомі війни, протягом яких військові дії не велися. Дослідники виділяють «геометричну» та «психологічну» шкали у розумінні шляхів досягнення перемоги у війні. Згідно з першою, баталії виграються за рахунок вдалого тактичного розташування військ та їх переміщення, згідно з другою – вони виграються в умах командуючих, які досягають психологічної переваги над супротивником.
Багато військових теоретиків ХІХ століття вважали війну умовою прогресу. Ліберальні економісти вважали, що війна виникає через торговельні бар’єри. На їхню думку, суспільство вільної торгівлі має бути вільне від війн. К. Маркс, навпаки, вважав, що починаючи з ХІV ст. війни виникають через капіталістичну конкуренцію за ресурси та ринки.
Впродовж століть війна була своєрідним «спортивним змаганням» великих держав. За підрахунками К. Райта, з 2600 найважливіших баталій, що мали місце за останні 500 років, Франція брала участь у 47%, Австро-Угорщина – у 34%, Англія та Росія – у 22%. Підрахунки Смолл-Сінгера за період з 1816 – 1965 рр. також показують, що в зазначений період великі держави брали участь у 80% війн. Отже, можна вважати, до середини ХХ століття переважали війни «глобальні», тобто конфлікти, що зачіпають «глобальні політичні системи».
Враховуючи сутність і причини конфліктів другої половини ХХ століття, слід відзначити переважаючу тенденцію до зростання кількості недержавних конфліктів над державними. Головними мотивами застосування сили, починаючи з 1960-их років, були національне самовизначення та боротьба за утворення власної національної держави. Визвольні війни в Африці, Азії та Латинській Америці часто відбувалися у формі конфліктів, у яких та чи інша наддержава намагалася поширити або змінити сфери впливу.
Завершення «холодної війни» не виправдало оптимістичних очікувань щодо можливостей мирного розв’язання суперечностей. Трансформація світу від дво- до багатополярного не сприяла надіям міжнародного співтовариства на врегулювання насильницьких конфліктів. Широкий міжнародний консенсус, наприклад щодо першої війни у Перський затоці у 1991 році, не зміг перетворитися на колективні заходи з протидії загрозі геноциду в Руанді в 1994 році. Під час подій у Косово інертність Ради Безпеки ООН змусила НАТО до інтервенції без санкції ООН.
Відсутність балансу сил наддержав спричинила виникнення нових причин конфліктів. У 1990-ті роки багато уваги приділялося виникненню етнічних конфліктів (у колишніх радянських республіках, на Балканах), а також конфліктам, що виникли із-за боротьби за контроль над природними ресурсами. Етнічні та ресурсні війни сприяли зміщенню акценту причин виникнення конфліктів від національного самовизначення до можливостей сталого розвитку, хоча боротьба за державність залишається однією з головних причин.
Прикметною рисою кінця ХХ – початку ХХІ століття стало домінування внутрішньодержавних конфліктів. Так, за даними СІПРІ-2004, підґрунтям більшості конфліктів за 2003-ій рік була боротьба за самовизначення. Це конфлікти з приводу території, які проявляються переважно в боротьбі опозиційної групи проти центрального уряду з метою створення самостійної держави. Типові приклади – конфлікти в Індонезії (Ачех), Анголі (Кабінда), у М’янмі (з Національним союзом Карену) та в Росії (Чечня). Спільною рисою багатьох випадків боротьби за самовизначення є безперспективність досягнення мети, яку переслідують організатори конфлікту. Угрупування, що обстоюють ідею самовизначення та готові до застосування насильства для досягнення своїх цілей, вступають у збройний конфлікт, як правило, з максималістським баченням і вважають незалежну державність питанням, в якому не можна йти на поступки. Такі погляди та дії нелегко змінити чи вгамувати іншими економічними або політичними засобами, поступками тощо. Держави, що виступають проти спроб самовизначення, часто вважають це боротьбою за збереження своєї територіальної цілісності.
Ще одним поширеним видом внутрішньодержавного конфлікту є конфлікт з приводу влади. Він охоплює конфлікти, мотивовані ідеологією або боротьбою окремих політичних чи кланових угрупувань. Причому існує складний набір питань, стосовно яких точиться суперечка, включаючи наступні аспекти: етнічне суперництво; доступ до природних економічних і політичних ресурсів, управління ними та їхній розподіл; відсутність представницьких моделей державного управління; невдоволення на ґрунті релігійних або питань щодо прав людини. Аналізуючи причини виникнення внутрішніх конфліктів, що відбувалися за різних обставин, багато аналітиків схиляються до думки, що однією з причин їхнього виникнення є слабка держава, яка є дуже чутливою до внутрішніх викликів і не має достатніх можливостей для успішної боротьби з ними. Такий погляд акцентує увагу на нездатності держави забезпечити громадянам необхідну безпеку та добробут, подолати високий рівень корупції, злочинності тощо. Однією з ознак недієздатності держави є втрата державної монополії на застосування сили. Це, як правило, супроводжується появою недержавних озброєних формувань, заважає врегулюванню конфлікту та може спричинити високий рівень насильства навіть після завершення конфлікту.
Такі явища, як потоки біженців, порушення прав людини, геноцид, незаконне переміщення озброєнь, що виникають внаслідок тривалої конфліктної ситуації, з одного боку, викликають зрозумілу занепокоєність сусідів і стають одним із пріоритетів політики безпеки, а з другого – можуть використовуватися як обґрунтування права на втручання у внутрішні справи нестабільних держав.
В умовах, коли значно збільшилася кількість фактів нелегітимного застосування сили різними політичними та військовими угрупованнями, зростає роль міжнародного втручання у збройні конфлікти з метою забезпечення миру чи примусу до миру. Однак у контексті визначення пріоритетів сучасної міжнародної політики виникає дуже складне питання про те, що застосування сили міжнародними структурами вступає у суперечність із визначальними принципами міжнародного права – принципами державного суверенітету, невтручання у внутрішні справи суверенних держав і незастосування сили у міжнародних відносинах.
При прийнятті рішення про застосування сили завжди виникає проблема ефективності силових рішень. Ця проблема має матеріальну, духовну та правову складову. Ефективність застосування сили визначається на матеріальному рівні співвідношенням затрачених зусиль з отриманим результатом, на духовному – моральним визначенням дій, справедливістю чи несправедливістю силових рішень, на правовому – відповідністю застосування сили діючим нормам права.
Збереження локальних і регіональних конфліктів, як внутрішніх, так і міжнародних, породило нові форми застосування військової сили. До них належать насамперед миротворчі операції. У них колективні збройні сили застосовуються для відновлення й підтримки миру, припинення збройного насильства як усередині держав, так і у відносинах між ними. Специфіка цих операцій полягає в тому, що вони здійснюються за мандатом міжнародних організацій, насамперед ООН. До таких операцій відноситься й так званий примус до миру, коли миротворчі сили проводять бойові операції, спрямовані на припинення агресії й відновлення статус-кво. Прикладом ефективного примусу до миру стала міжнародна операція «Буря в пустелі», проведена проти Іраку. За її результатом була відновлена незалежність Кувейту.
Проте, далеко не всі миротворчі операції є успішними. Так, стала невдачею миротворча операція в Сомалі, де не вдалося зупинити внутрішню міжплемінну війну, що фактично призвела до краху державності. Виявилися неефективними кілька операцій в Африці, у районі Великих озер, де спалахнули запеклі етнічні війни. Є й інші такі приклади. Однак, незважаючи на ці невдачі, все виразнішою стає тенденція, коли військова сила застосовується не в традиційних цілях захоплення територій, джерел сировини тощо (хоча й це не виключається), а з метою відновлення міжнародного правопорядку, підтримки миру та безпеки, здійснення необхідних гуманітарних акцій.
На початку ХХІ століття все більше уваги приділяється впливу транснаціональних і глобалістських аспектів на сучасні конфлікти. Транснаціоналізм уже протягом кількох десятиліть вважається важливим аспектом міжнародних відносин. Це поняття почало вживатись у 1970-их роках, а його зміст відображав усвідомлення міжнародного порядку, зокрема і реакцію на тенденції у світовому бізнесі та економіці (виникнення транснаціональних компаній). Транснаціоналізм у широкому розумінні – це різноманіття транскордонних відносин і зв’язків між будь-якими суб’єктами (як державними, так і недержавними), що виходять за межі співпраці, обмінів і контактів між державами та полегшуються завдяки більшій відкритості національних кордонів. Термін «інтернаціоналізація конфлікту» часто використовується як синонім іншого – «транснаціональні аспекти конфлікту», хоча він передбачає переважно пряму участь у конфлікті державних суб’єктів третьої сторони, а не розрізнених груп недержавних і державних суб’єктів, які складають транснаціональні мережі конфлікту. Участь у конфліктах таких розрізнених недержавних угруповань, певною мірою, піддає сумніву провідну роль держави в окремих сферах міжнародної системи.
Надалі поняття транснаціоналізму еволюціонувало в рамках наступних досліджень ролі військових потенціалів держав у контексті нових глобальних процесів, мереж недержавних суб’єктів, важливості дипломатії, багатосторонніх інститутів, ідей застосування та обмеження державної влади в міжнародних відносинах.
Сьогодні поняття транснаціоналізму охоплює широкий спектр явищ і ґрунтується на визнанні того факту, що сукупність взаємопов’язаних процесів (розвиток сучасних телекомунікацій і шляхів сполучень, багатонаціональних компаній, світових фінансових і товарних ринків, збільшення масштабів і зміна форм міграційних процесів, зменшення корисності державних збройних сил) піддає сумніву розуміння як верховенства держави в міжнародних відносинах, так і державного суверенітету. Загалом, такі зміни означають, що модель національної держави, яка була фундаментом сучасної міжнародної системи, поступово змінюється на інші типи управління та дотримання закону, які ґрунтуються на транснаціональних інтеграційних процесах.
Транснаціоналізм дедалі більше розглядається як усе вагоміший чинник у розумінні причин виникнення збройного насильства, який пов’язує локальні випадки насильства з більш загальними світовими соціальними, політичними та економічними процесами. Разом з усвідомленням природи транснаціоналізму змінювалося й розуміння адекватної політичної реакції на загрози, пов’язані з транснаціональними факторами. Увага, зосереджена на посиленні ролі багатосторонніх інститутів в управлінні діяльністю світових економічних суб’єктів у 1970-их роках, змінилася турботою про створення сильних держав. “Збанкрутілі” або “недієздатні” держави почали розглядатися як джерело не лише проблем для власних громадян, а й потенційних загроз для міжнародної спільноти – як притулок транснаціональних терористів і кримінальних угруповань, транзитні пункти торгівлі людьми, нелегальної міграції тощо.
Сукупність соціальних, економічних і політичних взаємовідносин, а також державних і недержавних суб’єктів, об’єднаних взаємозв’язками, що виходять далеко за межі держави, де точиться внутрішній конфлікт, відіграють визначальну роль у визначенні меж конфлікту.
Посилення транснаціонального характеру світових процесів не лише спонукає держави до відповідної реакції через спільні (глобальні, багатосторонні та регіональні) утворення, а й відкриває шлях до врегулювання конфліктів за допомогою транснаціональних організацій і рухів громадянського суспільства. Проте, у розумінні природи транснаціоналізму та його загального значення в конфлікті існують певні розбіжності де головним дискусійним питанням є роль держави в контексті транснаціональних чинників. Питання про транснаціональний виклик можливостям і ролі держави в конфлікті, особливо державній монополії на застосування сили, продовжує перебувати в центрі уваги. Але, незважаючи на відносне зменшення ролі держав, більшість аналітиків вважають, що держави продовжують відігравати головну роль у транснаціональних відносинах, хоча значення недержавних суб’єктів посилюється.
Відмінність внутрішніх і зовнішніх загроз безпеці не означає повної їхньої автономії, незалежності одна від одної. Навпаки, ситуація, що складається у сфері зовнішньої безпеки, наприклад, введення міжнародного ембарго на постачання певної сировини чи товарів або збройна агресія, силове відторгнення частки території будь-якої країни чи руйнація господарчих об’єктів, загибель громадян, негативно впливають на ступінь внутрішньої стабільності держави. Так само, як і внутрішня економічна чи політична криза, громадянські війни, революції чи збройні конфлікти на етнічному або релігійному ґрунті створюють загрозу країнам, що межують із регіонами, де точиться війна, а також суттєво впливають на стан міжнародної безпеки.
В епоху глобалізації роль війни як найбільшої загрози безпеці не змінилася, але зміцнення та розширення фінансових, торгівельних та економічних зв’язків між державами збільшили потенційну вразливість більшості з них з боку кризових явищ, що виникають у різних частинах світу.
Відповідно, багато держав, і не тільки наддержави, стають досить чутливими щодо безпеки та воєнного розвитку в інших регіонах. Технічний і технологічний розвиток людства, формування міжнародної економічної системи та загальносвітової мережі комунікацій дали поштовх для виникнення принципово нових загроз, що мають свої особливі риси і специфічно проявляються у внутрішньополітичних і міжнародних відносинах. Загроза національній безпеці стає все більш різноманітною й одночасно перестає бути виключно військовою. Проблеми, пов’язані з охороною навколишнього середовища, економікою, культурою, тероризмом, злочинністю та інші, що несуть із собою загрозу національній безпеці, не можуть бути вирішені виключно за рахунок воєнної сили. Техногенні катастрофи на кшталт Чорнобильської, інформаційні війни, економічні кризи тощо змінили погляди на безпеку в цілому і потребують розробки нових підходів до цієї проблеми.
Однією з найскладніших проблем, що може спричинити конфліктну ситуацію, є доступ до дефіцитних ресурсів, або ресурсів, що можуть загрожувати безпеці. Саме аргументи на користь вирішення цієї проблеми нерідко використовувалися політичними лідерами певних країн як причина для підтримки військової присутності в регіоні, нарощування військово-морських сил, розміщення сил швидкого розгортання або присутності військ на територіях інших країн.
Сьогодні розвинені країни споживають до 80% усіх світових природних ресурсів, що видобуваються. Це підвищує значення енергетичного фактора у світовій політиці, оскільки будь-яке порушення стабільності поставок, зокрема нафти і газу, загрожує дезорганізацією економічного і політичного життя майже всім індустріальним державам. Енергетичний голод підхльостує держави до розв’язання інформаційних і дипломатичних війн, сприяє формуванню найнесподіваніших альянсів і провокує розв’язання воєнних дій.
Тільки за останнє десятиліття ХХ та на початку ХХІ ст. на Близькому сході спостерігалася низка воєнних конфліктів (Ірак-Кувейт, Ірак-США), оскільки саме на Близькому та Середньому Сході зосереджено більше 62% доведених світових запасів нафти і більш ніж 40% газу.
Очікується, що світове споживання енергетичних ресурсів протягом наступних 25 років зросте на 50%, значною мірою завдяки зростанню економіки в азіатських країнах, що розвиваються, головним чином Китаю та Індії. Передбачається, що вже найближчими роками Китай залишить позаду США за обсягами споживання енергетичних ресурсів.
Зростаючий попит на енергоресурси вже приводить до радикального перекроювання стратегічного розташування сил. Суперництво в боротьбі за енергоресурси входить до числа найголовніших загроз міжнародній стабільності та безпеці. Проблема енергоносіїв впливає на зовнішньополітичний курс найбільших держав. Приміром, політика Європи щодо Росії зумовлюється її залежністю від поставок газу, а політика Європи щодо Прикаспійських країн нерозривно пов’язана з енергетичними багатствами цього регіону.
Конкурентна боротьба за енергоресурси надалі тільки загострюватиметься. Сьогодні можливий конфлікт між споживачами є не меншою небезпекою, ніж протистояння по лінії “споживачі-постачальники”. Провісником майбутніх “баталій” стала різка активізація китайської дипломатії в Африці, Латинській Америці й на Близькому Сході.
Висуваючи на перший план встановлення контролю за поставками енергоресурсів під егідою НАТО, США виходять із того, що в них немає іншого вибору, тому що американці споживають чверть первинних джерел енергії, що добувається на планеті, при цьому близько третини цього обсягу становить імпорт. 90% споживаної американцями енергії приходиться на вуглеводні енергоносії (41% – нафта, 26% – газ, 23% – вугілля), причому самозабезпеченість цими видами ресурсів спостерігається тільки щодо вугілля. Частка імпорту США становить 65% у споживанні нафти й 18% – газу, і якщо майже весь газ імпортується із сусідньої Канади, то близько половини імпорту нафти йде із Близького Сходу, Венесуели, Лівії й деяких інших країн. Ця проблема перебуває в центрі постійної уваги американського керівництва. «Енергетичне НАТО» має стати знаряддя протидії тим державам-постачальниками енергоресурсів, які не погодяться з умовами Заходу. Для західних центрів сили, насамперед для США і ЄС, найважливішим завданням стає не просто встановлення контролю за світовими «енергетичними коморами», а й недопущення туди конкурентів.
Враховуючи, що більшість джерел стратегічних запасів природних ресурсів знаходяться в регіонах, що характеризуються як нестабільні, забезпечення постачань і зменшення ризиків нестабільності в цих регіонах вимагатиме комплексу заходів, у т. ч. можливого військового втручання впливових країн з метою захисту родовищ та інвестицій.
Для стратегічного розвитку світових економік набувають особливої значимості маршрути транспортування енергоресурсів. Втручання Росії в грузино-південоосетинський конфлікт зумовлене бажанням утримати стратегічну присутність у регіоні для протидії намірам західних країн щодо постачання в Європу середньоазійського газу в обхід Росії. Оскільки через Закавказзя в обхід Росії цей газ може йти тільки по території Азербайджану та Грузії, цілком імовірними є ескалація проблеми Нагорного Карабаху і традиційне співчуття вірменам з боку Росії.
У сучасному світі зростає роль інформаційної експансії. ЗМІ всіх видів (телебачення, радіо, Інтернет, публічна періодика тощо) матиме дедалі більший вплив на процес прийняття політичних рішень і всі аспекти життєдіяльності суспільства. В умовах виникнення кризової чи конфліктної ситуації політичні режими та силові структури намагатимуться формувати вигідну для них громадську думку. Технологічний прогрес, новітні “РR know-how” ще більше ускладнять середовище, в якому формується громадська думка. Крім того, з розвитком і впровадженням високотехнологічних засобів управління, широкого застосування цифрових інформаційних технологій для досягнення комерційних і політичних переваг зростає їхня вразливість до хакерських атак. Зростає також небезпека проникнення до закритих систем обміну інформації та розкодування засекречених даних.
Ці та інші проблеми матимуть місце і в третьому тисячолітті. Вони провокуються наступними причинами: безперервно зростаючою кількістю постійно мігруючого населення, яке збільшує попит на обмежені ресурси; скороченням сільськогосподарських земель і придатної до використання води; зміною кліматичних умов життєдіяльності суспільства; збільшенням кількості стихійних лих і техногенних катастроф. Загострення цих та інших проблем, пов’язаних із забезпеченням життєдіяльності людини, неминуче призведе до бажання деяких держав застосувати воєнну силу задля їхнього вирішення.
Центр воєнної політики та політики безпеки